Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

У кінці сорокових на тій ділянці були квіти й польова трава, а з боку дровітні били джерела, але десь через шість років, як ми з Джо вженилися й сюда переїхали, — хату йому лишив вуйко Фредді, шо вмер, — то джерело всохло. Джо закликав Пітера Дойона, шоби він нам лозою знайшов нове, із західного боку від хати. У нас відтогди ні разу проблем із водою не було.

Як перестали брати воду зі старого джерела, ті пів акра за дровітнею заросли гущаком кущів ожини по груди, і ті шпичаки дерли й тягнули мені плащ, поки я там бродила, шукала дощату ляду старої криниці. Як мені три-чотири рази порізало пальці, я на них рукави натягнула.

Нарешті знайшла ту чортову криницю, бо чуть не впала в неї. Я стала на шось ніби незакріплене і троха пружне, під ногою затріщало, і я відскочила рівно перед тим, як дошка під ногою провалилася. Якби мені там не повез­ло, я би полетіла сторчма сама, і вся та ляда певно би провалилася. Пішла киця по водицю, та й упала у криницю.

Я стала на коліна, одною рукою відводила від лиця гілки ожини, шоби мені колючками не порізало щоки чи око не вибрало, і подивилася уважніше, шо там.

Ляда була десь чотири на п’ять футів. Дошки в ній вже зовсім побіліли, пороздувалися й згнили. Я натиснула одну рукою, і то було як локричну паличку натискати. Дошка, на яку я перед тим стала, прогнулася, і було видно, як проступили свіжі скалки. Я би провалилася, само собою, а в ті дні я важила десь сто двадцять. Джо важив мінімум на п’ятдесят фунтів більше.

У кишені в мене була хустинка. Я її пов’язала зверху на кущ із боку дровітні, шоби якби треба було скоро її знайти, то було видно. Далі вернулася в хату. Тої ночі я спала, як мала дитина, і перший раз мені не снилося ніц поганого, відколи взнала про Селену і шо її тато, чарівний принц недороблений, намірявся робити.

То було в кінці листопада, і я не збиралася ніц робити, а лиш троха почекати. Певно, не треба роз’яснювати чого, але я поясню: аби з ним шось трафилося надто скоро після нашої балачки на поромі, Селена би відразу подивилася на мене. Я не хтіла, шоби так було, бо якось частково вона його й далі любила і, певно, все любитиме, і та як я боялася, шо з нею буде, бодай вона запідозрить, шо ж трафилось. Шо вона про мене подумає, аякже, — думаю, тут і мови нема, — але ше більше я боялася того, шо вона подумає про себе. Після того всього, шо сталося… ну, ви тим поки голову собі не забивайте. Я до того, думаю, дойду.

Тож я собі чекала, хоч то все мені було найтяжче робити, як я вже шось надумала. Всьо одно, дні складалися в тижні, як і все. Подеколи я питала Селену про нього. «Тато гарно себе веде?» — питала я, і ми обидві розуміли, шо я питала насправді. Вона все відповідала, шо так, і то заспокоювало, бо, якби Джо знову взявся за своє, я би мусіла відразу його збутися і забути про риск. І наслідки.

Я мала про шо клопотатися, як минуло Різдво й зачався 1963 рік. По-перше, гроші — кожний Божий день я вставала зрання й думала, шо, може, нині він і зачне їх тратити. Ну як я могла через то не хвилюватися? Він шпарко згайнував перші три сотні, і я ніяк не могла стримати його, шоби не проциндрив решту, заки чекала, шоби час своє зробив, як то кажуть на зустрічах Анонімних. Я вам повісти не можу, скілько я разів шарилася, шукала ту срану ощадкнижку, яку йому мали дати, як він відкрив свій рахунок із тою грошвою, але ніц я не знайшла. Того я лиш могла слідкувати, чи не прийде він часом додому з новою бензопилою чи дорогим годинником на руці, і сподіватися, шо він уже не стратив то всьо чи бодай частку на якімсь покері з високими ставками, куда він їздив кожні вихідні в Елсворт і Бенґор. Я ше ніколи в житті такою безпорадною не чулася.

Далі були питання, коли і як то зробити… якшо мені таки стане сміливості то зробити взагалі. Думка, шоби зробити зі старої криниці пастку, була нормальна, наскілько то можливо. Але була проблема, чи настілько то всьо дійсно можливо. Якшо він умре скоро й гладко, як то люди в телевізорі, всьо буде добре. Але і тридцять років тому я вже доста життя повиділа, шоби знати, шо в житті майже ніколи всьо не так, як у телевізорі.

А як він туда впаде й зачне кричати, наприклад? Острів тогди ше не був такий забудований, як тепер, але в нас усьо одно було троє сусідів на тім відтинку Східної вулиці — Керони, Ленґілли і Джолендери. Вони можуть і не вчути крики з ожиннику за нашою хатою, але можуть і почути… ше як вітер буде сильним і в правильний бік подує. І то ше не всьо. Поскілько Східна вулиця пробігає між селом і Рогом, там буває багацько машин. Повз нашу хату весь час їздили вантажівки і машини, тогди ше так само не так багато, але доста, шоби жінка, яка думає про то, про шо я тогди думала, хвилювалася.

Я вже майже змирилася, шо не зможу впорати його в тій криниці, шо всьо дуже рисковано й непевно, як до мене прийшла відповідь. Той раз мені знов підсобила Віра, хоч вона, певно, і не знала.

Вона захопилася тим затемненням, знаєте. Більшу частину того сезону вона була на острові, і як зима вже зачала відходити, то кожного тижня на дошці на кухні з’являлися нові й нові вирізані статті. Як зачалася весна, звичні сильні вітри й холодне місиво під ногами, вона тутка ше більше бувала, і нові статті з’являлися чуть не щодня. Там були вирізки з місцевих газет, із дальніх газет, як ото «Ґлоуб» і нью-йоркської «Таймз», і ше з журналів типу «Саєнтіфік Американ».

Вона була схвильована, бо надіялася, шо затемнення нарешті привабить Дональда з Гельґою приїхати в Соснину, — вона мені то по десять разів повторювала, — але й від себе схвильована була. На середину травня, як зачало нарешті пригрівати, вона вже в принципі повністю обжилася — більше навіть не говорила про Балтимор. Лиш-но про то кляте затемнення і балакала. У шафі в сінях вона мала чотири фотоапарати — і то не якісь там «бравні старфлешери», нє, — і три з них уже стояли на триногах. Вона мала вісім чи дев’ять пар спеціальних окулярів, спеціальні відкриті коробочки, які вона називала «телескопи для затемнення», перископи зі спеціальними тонованими дзеркальцями всередині і ше бозна-які приблуди.

Потому, ближче до кінця травня, я зайшла й ввиділа на дошці статтю з нашої тутешньої газетки — «Тижневий приплив». «“НА ГАВАНІ” СТАНЕ “ЦЕНТРОМ ЗАТЕМНЕННЯ” ДЛЯ МІСЦЕВИХ МЕШКАНЦІВ І ЛІТНІХ ВІЗИТЕРІВ», — писалося в заголовку. На знимці Джиммі Ґеньйон і Гарлі Фокс рихтували якусь дерев’яну конструкцію на даху готелю, який тогди був такий само плоский і широкий, як теперка. І знаєте шо? Я знов відчула, як у мене всередині шось перевернулося, так само як тогди, коли я на тім же місці ввиділа першу