Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

У цій статті писало, шо власники «На гавані» планували в день затемнення зробити з даху шось таке як обсерваторію… але то мені звучало як стара звична справа лиш з новою лейбою. Вони сказали, шо дах «особливим чином реставрують» з такої нагоди (від самої думки, шо Джиммі Ґеньйон і Гарлі Фокс шось там нареставрують, уже смішно стає, якшо так стати й подумати) і вони планують продати триста п’ятдесят особливих «квитків на затемнення». Першими квитки зможуть купити літні приїжджі, далі ті, хто живе цілорічно. Ціна була в принципі досить розумна — два бакси штука, — але вони там, само собою, збиралися ше розносити їду й відкрити бар, а на тім готелі здебільш і стрижуть людей. Особливо на барі.

Я ше читала ту статтю, як зайшла Віра. Я її не чула, а як вона заговорила, я аж на два фути підскочила.

— Ну, Долорес, — каже вона, — що порадиш? Дах «На гавані» чи «Острівна принцеса»?

— А шо «Острівна принцеса»? — спиталася я в неї.

— Я її орендувала на другу половину дня затемнення, — каже вона.

— Та ну вас! — кажу я, але тої ж секунди, як слова злетіли мені з рота, я знала, шо всьо так і є. Віра не виділа сенсу ні в порожніх балачках, ні в порожніх хвастощах. І всьо одно мені аж дух троха забило від того, шо вона орендувала цілий пором, ше й такий великий, як «Принцеса».

— Не жартую, — сказала вона. — Воно мені дасться в копійчину, Долорес, переважно через пором-заміну, який ходитиме за звичним графіком «Принцеси», але я точно його орендувала. І якщо прийти на мою екскурсію, поїздка й напої будуть моїм коштом. — А далі зирк­нула на мене так спідлоба й додає: — Таке, мабуть, мало би сподобатися твоєму чоловікові, правда?

— Господи, — кажу я, — нашо вам орендувати той цілий клятий пором, Віро? — Мені тогди ше дивно було вимовляти її ім’я кожен раз, як приходилося, але на тогди вона вже пояснила, шо не жартує, — вона не хтіла мені дозволити вернутися до «мадам Донован», навіть якби мені хтілося, а деколи мені й хтілося. — Маю на увазі, шо розумію, як вам цікаво з тим затемненням і всьо таке, але ви могли би зняти екскурсійне судно такого ж розміру у Вайналгейвені, ше й, певно, за половину ціни.

Вона знизала плечима й одночасно махнула своїм дов­гим волоссям — то був її вигляд «поцілюй-мене-в-гузицю», я його добре знала.

— Я орендувала «Принцесу», бо люблю ту стару пузату курву, — каже вона. — Літл-Тол — це моє улюблене місце у світі, Долорес, знаєш?

Як на то пішло, я дійсно то знала, того кивнула.

— Звісно ж, знаєш. І я сюди майже завжди прибувала на «Принцесі» — на смішній товстій «Принцесі», такій старій, що насилу йде. Мені сказали, що там можуть зручно й безпечно розміститися чотириста людей, на п’ят­десят більше, ніж на даху готелю, і я хочу взяти всіх, хто хоче, зі мною й дітьми. — Далі вона всміхнулася, і та усмішка вже була нормальна. То була усмішка дівки, яка просто тішиться життям.

— І знаєш що ще, Долорес? — спитала вона мене.

— Нє, — кажу я. — Я зачудована.

— Тобі не доведеться нікому кланятися й ні перед ким плазувати, якщо… — Тут вона спинилася й подивилася на мене сильно химерним поглядом. — Долорес? З тобою все гаразд?

Але я не могла ніц сказати. Мені в голову прийшло страшне й дивовижне видовисько. Там був плоский дах готелю «На гавані», де сила-силенна людей стояли й вигинали назад голови, і «Принцеса», шо намертво стала посеред води між материком та островом, а її палуби впень забиті людьми, шо так само дивляться вгору, і над тим усім дійством висить великий чорний круг, обрамлений вогнем у небі, у якім світяться денні зорі. Видовисько було страховите, таке, шо і в небіжчика сироти проступ­лять, але дух мені забило не від того. А від думки про то, шо буде на решті острова.

— Долорес? — каже вона і кладе мені руку на плече. — У тебе спазм? У голові не паморочиться? Ходи й сядь за столом, я тобі дам склянку води.

Спазмів не було, але голову мені вмить троха запаморочило, то я й пішла туда, де вона мене кликала, і сіла… але коліна в мене такі ґумові були, шо я чуть не впала в то крісло. Я дивилася, як вона несе мені воду, і згадала, як вона шось сказала минулого листопада — шо навіть така йолопка в математиці, як вона, додавати й віднімати вміє. Ну, навіть така, як я, могла скласти докупи триста п’ят­десят на даху готелю і чотириста на «Острівній принцесі», і вийшло сімсот п’ятдесят. То не всі, хто буде на острові посеред липня, але гурма добряча, Бог свідок. Я собі прикидала, шо решта буде розкидати сажі або дивитися на затемнення з берега й доків.

Віра принесла мені воду, і я її всю на раз випила. Вона сіла навпроти мене, видно, шо схвильована.

— З тобою все гаразд, Долорес? — питає вона. — Може, хочеш лягти?

— Нє, — кажу я, — мене шось віднесло на пару секунд.

І так і було. Як раптом узнаєш точний день, коли плануєш убити свого чоловіка, то кого схочеш віднесе.

Десь за три години, як лахи були попрані, продукти куплені та складені, килими попилососені, а банячок із печенею лежав у холодильнику для самотньої вечері (може, з тим жеребцем вона постіль деколи й ділила, але я ніколи не виділа, шоби вона з ним за одним столом їла), я збирала свої манатки, шоби йти. Віра сиділа на кухні за столом, заповнювала кросворд у газеті.

— Подумай над тим, щоб прийти до нас на пором два­дцятого липня, Долорес, — каже вона. — Там на воді буде значно приємніше, ніж на розпеченому даху, повір мені.

— Дякую, Віро, — кажу я, — але як у мене тогди буде вихідний, то я, певно, ні туда, ні туда не піду — певно, просто вдома відлежуся.

— Ти образишся, якщо я скажу, що це звучить вкрай безглуздо? — питає вона й піднімає до мене голову.

«А ти шо, колись пеклася тим, шоби не образити мене чи ше когось, курво ти гонорова?» — подумала я, але, само собою, ніц такого не сказала. Та й до того вона дійсно ніби спереживалася, як подумала, шо я можу вмліти, хоч то й могло бути того, шо вона боялася, шо я впаду, лупнуся носом і кров’ю вимащу їй усю підлогу на кухні, а я ж її лиш-но вчора навоскувала.

— Нє, — кажу я. — Така я вже, Віро, є — безглузда, як посудомийка.

Тут вона на мене так цікаво глянула.

— Хіба ж ти така? — каже вона мені. — Деколи я теж так думаю… але іноді сумніваюся.

Я попрощалася й пішла додому і по дорозі крутила той план собі в голові, шукала в нім дірки. Їх я не найшла — лиш усілякі «може бути, а може не бути», але ж то і є частина життя, правда? Усе може не поталанити, але якби люди забагато про то думали, то ніц ніколи би не робилося. Та й до того, я собі подумала, якшо шось піде зле, я все можу всьо відмінити.