Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

Минув травень, прийшов і пішов День пам’яти, знов зачалися шкільні канікули. Я вся підготувалася стримати Селену, якби вона зачала діймати мене роботою в «На гавані», але не встигли ми перший раз через то погризтися, як сталася просто пречудова річ. Преподобний Гаф, який тогди був методистським священником, за­йшов поговорити зі мною та Джо. Він сказав, шо табір методистської церкви у Вінтропі має вакансії для двох виховательок, які би добре вміли плавати. Ну, шо Селена, шо Таня Керон плавають, як ті риби, Гафі то знав, і, шоби довго не затягувати, ми з Мелісою Керон відправили наших малих на поромі в перший же тиждень, як школа скінчилася. Вони нам махали, ми їм, і ревіли всі четверо, шо дурні. Селена була вбрана в гарний рожевий костюм для подорожі, і тогди я вперше добре ввиділа, якою жінкою вона виросте. Мені чуть серце не трісло, і дотеперка болить. Може, у вас у когось є хусточка?

Дякую, Ненсі. Дуже дякую. Так, шо я розказувала?

А, та.

Про Селену подбала. Далі хлопці. Я сказала Джо, шоби подзвонив своїй сестрі в Нью-Ґлостер і спитав, чи їй із чоловіком не було би сутужно взяти до себе дітей хоча би на останні три тижні липня і перший тиждень серпня, як ми колись брали двох їхніх зірвиголів на місяць вліті пару разів, як ті були менші. Я думала, шо Джо може впиратися, шоби не відправляти малого Піта, але нє — певно, подумав, як буде тихо вдома, як усіх трьох здихатися, і то йому сподобалося.

Аліша Форберт — то було прізвище його сестри після шлюбу — сказала, шо вони з радістю візьмуть до себе малих. Я собі думаю, шо, відай, Джек Форберт не так тішився, як вона, але Аліша ним крутила, як уміла, того проблеми не було — ну, хоча би з тим.

Але проблема була з тим, шо ні Джо-молодший, ні малий Піт не дуже й хтіли їхати. Я їх сильно не винила. Хлопці Форбертів обоє були вже підлітки, і в них уже не буде стілько часу на день для таких двох гімнюхів. Але то мене спинити не мало — я не могла того дозволити. Нарешті, вперла­ся рогом і силою їх прикрутила. Із тих двох Джо-молодший виявився горіхом міцнішим. Прийшлося мені якось відвести його вбік і сказати: «Просто уяви собі, шо ти там відпочинеш від тата». То його переконало так, як ніц друге, і якшо так подумати про то, троха сумно, нє?

Коли я вже організувала, шо на середину літа хлопці поїдуть, лишилося просто чекати того часу, і, думаю, як дойшло, то вони і раді були. Від Четвертого липня Джо багацько пив, і, думаю, навіть малому Пітові не дуже весело з ним було.

То, шо він пив, мене не дивувало. Я йому в тім помагала. Як він перший раз відкрив шафу під умивальником і ввидів там нову плящину віскі, йому то здалося дивним — па­м’ятаю, він ше питав мене, чи де головою не стукнувся абощо. Але далі він уже ніц не питав. Та й нашо йому було? Від Четвертого аж до дня своєї кончини він був подеколи в зюзю, здебільш у пів зюзі, а хлопи в такій кондиції скоро зачинають вважати ті подарунки долі своїм конституційним правом… особливо такі хлопи, як Джо.

Мені то дуже підходило, але той період після Четвертого — за тиждень перед тим, як хлопці поїхали, і десь через тиждень після того — був не то шоби сказати дуже приємним. В сьомій я йшла до Віри, а він у той час лежав на ліжку коло мене, як плесканка скислого сиру, хропів на всьо горло, і волосся в нього стирчало на всі боки. Я прихо­дила додому в другій-третій, а він розвалювався на ґанку (притарабанював туда то своє страшне крісло-гойдалку), в одній руці тримав «Американця», а в другій — другий чи третій за день стакан. Помогти йому з віскі він ніколи ніяку компанію не кликав. Мій Джо не був, як то кажуть, широкої душі хлоп.

Того липня чуть не щодня на передній шпальті «Американа» писали про затемнення, але мені здається, шо скілько би він ту газету не мотлошив, Джо собі мало розумів, шо того місяця шось цікаве має приключитися. Він таким анітроха не хвилювався, розумієте. Чим він хвилювався — то комуняками, «пасажирами свободи» (лиш він їх називав «ґрейгаундівськими негритосами»)[16] і тим сраним католицьким жидолюбом у Білім домі. Якби він знав, шо трафить Кеннеді через чотири місяці, то, певно, просто вмер би від щастя, таким мерзотним він був.

Але я всьо одно сиділа коло нього та й слухала його тиради про всіляке, шо він вичитав у газеті й від чого в нього кров скипала. Я хтіла, шоби він звик, шо я коло нього, коли приходжу додому, але я би безстидно брехала, якби сказала, шо то була проста робота. Я би так не звертала увагу на то, шо він п’є, знаєте, якби він у такі періоди був хоч троха веселіший. Деякі хлопи такі і є, я знаю, але Джо таким не був. Як випивав, у нім просиналася баба, а баба в Джо все була за два дні перед страшною тічкою.

Коли той великий день уже наближався, йти від Віри з роботи було полегшенням, хоч і верталася я додому просто до п’яного смерідного чоловіка. Весь червень вона моталася туда-сюда, шось белькотала про то-сьо, по сто разів перевіряла свої інструменти для затемнення і видзвонювала різним людям — компаніям, шо мали привезти їдження на її експедицію на поромі, вона в останній тиждень червня видзвонювала по два рази на день, і то вони були лиш одним пунктом у її щоденнім списку.

У червні в мене шестеро дівочок робило, а після Четвертого липня восьмеро. То було найбільше прислуги, шо у Віри коли-небудь робило шо до, шо після того, як умер її чоловік. Хата була вичищена від і до — до блиску, — а кожне ліжко постелено. Курва, та ми навіть додаткові ліжка в солярії та на веранді на другім поверсі доставили. Вона чекала як мінімум десять гостей, шо лишаться ночувати на вихідні затемнення, а може, й цілих двадцятеро. Їй годин на день не ставало, то вона літала, як Мойсей на мотоциклі, але так вже вона тішилась.

Тогди, десь як я спакувала хлопців у дорогу до їхньої стрийни Алісії та стрийка Джека, — десь коло десятого-одинадцятого липня то було, ше більше ніж тиждень до затемнення, — її добрий настрій пропав.

Пропав? Та дідька лисого. То не так. Він репнув, як шарик надувний, шо його шпилькою проткнули. В один день вона дзумтіла, як реактивний літак, у другий вона собі гейби на кутики рота стала, а в очах був такий змордований злющий погляд, який я виділа багато лиш як вона зачала так багато часу проводити на острові сама. В той день вона звільнила двох дівчат, одну — бо та стала на пуф, як мила вікно в ігровій кімнаті, а другу — через то, шо та сміялася на кухні з якимсь із