Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

у нього вона ще не бачила. Він обперся об стіну. Зустрівшись із

нею поглядами, хлопець ніби вперше побачив її по-справжньому.

— Я ціную ці слова, бос, але ми тут обоє аутсайдери.

Тримаємось разом, б’ян?

— Гаразд, — відповіла вона, обпершись на стіну поруч із

ним. — Ну, то що? Буфери низької напруги? Що я зробила не

так?

Рен зітхнув.

— Буфери розумні, конструкція — ні, — відповів він. — Вони

говорять один з одним. Значить, це окрема мережа, еге? Штука

в чім. Ставиш один неправильно? Працює норм. Але при

наступному перезапуску, сигнал на лінії виглядає неправильно.

Спрацьовує діагностика в наступного у ланцюгу. Потім іще

в одного. Уся мережа починає мерехтіти, як різдвяна гірлянда.

Забагато помилок у мережі, вона відключається. Падає вся

енергосистема. А потім ти змушуєш нас перевірити усі вручну.

З ліхтариками та майстром, який готовий узяти нас за яйця.

— Це… це ж неправильно, — затнулася вона. — Серйозно?

Могла впасти вся енергосистема?

— Я знаю, так? — усміхнувся Рен. — А всього-то зробити було: змінити конструкцію, щоб не можна було встановити

неправильно. Та хіба ж від них дочекаєшся? І багато чого ми

робимо, бос, схоже на це. Намагаємося виловити дріб’язок, поки

не сталося щось значне. Деякі речі, якщо з ними щось

негаразд — це дрібничка. А деякі — хлоп, і всім банка.

Слова вилітали з його вуст, наче удари церковного дзвона.

Вони резонували. Це вона була тією помилкою, тим збоєм. Вона

не розуміла, чим займається. Не по-справжньому. І їй це зійде

з рук. Її проноситиме. Аж до одного дня. І тоді все коту під хвіст.

У неї перехопило в горлі. Вона вже майже пошкодувала, що

повела про це розмову.

Це вона була буфером низької напруги, який поставили раком.

Дефект, який легко не помітити, але з потенціалом руйнувати

геть усе.

— А щодо інших… Не сердься на них. Вони просто спускають

пару. Здебільшого. Не стільки через тебе, скільки взагалі. Страх

кусючий.

— Страх?

— Аякже, — кивнув він. — Усі на кораблі перелякані до

всирачки. Намагайся цього не показувати. Виконуй свою роботу.

А вночі муч ся від кошмарів. Природно, еге ж?

— То чого вони всі бояться?

За нею крутнулися двері. Хтось ввійшов. Пролунала незнайома

їй мова. Рен підняв голову. І в неї з’явилося нудне, млосне

відчуття, ніби вона встругнула якусь помилку. Вона не

поводилася нормально і не знала, де помилилася.

— Кільце, — нарешті промовив він. — Це те, що вбило Ерос.

І могло вбити Марс. Усе те химородне, що воно чудило на

Венері. І ніхто не знає що. Умертвило того пацана-пращольота, коли він пролетів крізь нього. Половина всіх думає, нам

потрібно закидати його ядеркою. Інша половина всіх думає, так

ми тільки його роздрочимо. Ми летимо туди, де так далеко ще

ніхто не бував, щоб зазирнути дідьку в око. А Станні, Соле, Боб?

Вони всі до смерті настрахані тим, що ми можемо в ньому

побачить. І я теж.

— А, — видихнула вона. — Гаразд, зрозуміла.

Рен спробував усміхнутись.

— А ти? Я тебе не налякав?

— Я думаю геть не про це.

Розділ восьмий. Анна

Намі й Ноно вирушили на Землю за тиждень до човника, який забрав Анну. Останні дні, які жінка прожила в цих

кімнатах, знаючи, що ніколи сюди не повернеться (і вони ніколи

сюди не повернуться), видавалися лагідним передчуттям смерті: глибока меланхолія в ганебному поєднанні з легким

збудженням.

Човник, що вирушав із Європи, виявився одним з останніх, що

мали приєднатися до флотилії, а це означало, що на неї чекає

вісімнадцять годин потужного прискорення. І до моменту, коли

вона змогла ступити на борт «Томаса Прінса», все, чого їй

кортіло, були койка та дванадцять годин сну. Юний діловод, якого відправили зустріти її