Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

що сягали плечей. Я ношу його незаплетеним, підколюю білою шпилькою над скронею. Я виходжу заміж у позиченій сукні до колін з чорного штучного шовку з білим коміром, пишними плечима та звуженими рукавами. У моїх руках маленький букетик з лілій та троянд, перев’язаний широкою атласною стрічкою. Я усміхаюся для фотографій з балкону татової крамниці. На весіллі лише вісім присутніх: я, Бела, Маґда, Клара, Чічі, Імре та два татові старші товариші, один з них президент банку, інший — суддя, який нас і розписує. Бела затинається, коли промовляє клятву, Клара дивиться на мене з докором. Прийом влаштовано в нашій квартирі. Клара приготувала всі страви. Смажену курку. Угорський кус-кус. Картоплю з маслом та петрушкою. Та dobos torte — семишаровий шоколадний торт. Ми намагаємося насолоджуватися цим радісним днем, проте наші втрати заважають нам. Сироти одружуються із сиротами. Колись згодом я почую твердження, ніби ми одружуємося з нашими батьками. Я б сказала, ми одружуємося з нашою незавершеною справою. Для нас із Белою ця незавершена справа — жалоба.

Медовий місяць ми проводимо у Братиславі, на Дунаї. Я танцюю зі своїм чоловіком вальси, які ми танцювали до війни. Ми відвідуємо фонтан Максиміліана та пагорб Коронації. Бела удає, ніби він новий монарх, вказує мечем на північ, південь, схід та захід, присягається захищати мене. Ми милуємося мурами старого міста, подвійно укріпленими проти турків. Ми певні, що буря вже минула.

Тієї ж ночі ми прокидаємося в готелі від грюкання у двері. Офіцери поліції вдираються до нашої кімнати. Поліція проводить постійні перевірки цивільних. Наші життя — лабіринт бюрократичних вимог, для кожного буденного кроку потрібні дозволи. Вони можуть кинути тебе за ґрати через найдрібнішу зачіпку. Мій чоловік заможний, він важлива персона, тож я не мала б дивуватися, що за нами стежать. Проте я здивована. Та перелякана (я завжди перелякана). І розгублена. І розлючена. Це мій медовий місяць! Якого дідька вони до нас причепилися?

— Ми щойно одружилися, — запевняє їх Бела словацькою. (Я виросла, розмовляючи лише угорською, а Бела ще вільно розмовляє чеською, словацькою та іншими мовами, які потрібні йому для ведення оптового бізнесу.) Він показує їм наші паспорти, свідоцтво про шлюб, обручки — все, що підтверджує наші особистості та привід нашого перебування в готелі. — Будь ласка, не турбуйте нас.

Поліціанти не надають жодних пояснень щодо вторгнення в наше особисте життя та підозр, які вони до нас мають. Вони переслідують Белу з якихось причин? Чи переплутали його з кимось іншим? Я намагаюся не вбачати в цьому вторгненні передвістя. Я зосереджуюся на плавному, незважаючи на затинання, голосі Бели. Нам нема чого приховувати. Крім моєї постійної тривожності. Я не можу звільнитися від відчуття, що я в чомусь винна. І що мене буде викрито.

Моя провина — це моє життя. І перші прояви обачної радості.

У потязі додому ми маємо окреме купе. Його ощадна вишуканість подобається мені більше за готель. Я можу уявити історію про себе. Ми — мандрівники-дослідники, переселенці. Рух потяга розвіває страх та смуток у моїй голові та допомагає зосередитися на Белиному тілі. Можливо, це через замалий розмір ліжка? Моє тіло дивує мене. Задоволення — це еліксир. Бальзам, що зцілює. Ми тягнемося одне до одного знову й знову, поки потяг їде крізь ніч.

Щойно ми повертаємося до Кошице провідати сестер, я негайно біжу до ванної кімнати. Мене вивертає знову і знову. Це добре, але я ще цього не усвідомлюю. Я лише розумію, що після року повільного одужання я знову хвора.

— Що ти накоїв з моєю маленькою? — верещить Клара.

Бела швидко змочує свій носовичок та протирає ним моє обличчя.

Поки мої сестри живуть звичним життям у Кошице, я розпочинаю неочікуване життя в розкоші. Я перебираюся до особняка Еґерів у Прешові. Це п’ятсотрічний монастир, широкий та довгий. Дім, конюшні та транспортні засоби вишикувалися вздовж проїзної дороги. Офіс Бели внизу, а ми живемо нагорі. Орендатори займають інші частини цієї величезної будівлі. Тут живе жінка, яка порається з пранням, кип’ятить постільну білизну, прасує, відбілює. Ми їмо з китайського фарфору, виробленого особисто для родини Еґерів, на якому їхнє ім’я — тепер і моє нове — викарбуване золотом. У їдальні є кнопка, яку треба тиснути, аби Марішка, наша домогосподарка, почула на кухні. Я ніяк не можу наїстися її житнім хлібом. Я натискаю кнопку і прошу ще хліба.

— Ви їсте, як порося, — бурчить вона на мене.

Вона навіть не маскує своє невдоволення тим, що я приєдналася до родини. Я — загроза її звичному життю і тому, як вона завідує будинком. Мені важко дивитися, як Бела дає їй гроші на продукти. Я його дружина. Я відчуваю себе непотрібною.

— Будь ласка, навчіть мене готувати, — прошу я Марішку одного разу.

— Ніколи навіть бачити вас не хочу на цій кухні, — каже вона.

Аби допомогти мені призвичаїтися до нового життя, Бела знайомить мене з елітою Прешова, з юристами та лікарями, підприємцями та їхніми дружинами. Порівняно з ними я почуваюся ніяково, занадто юною та недосвідченою. Я знайомлюся з двома жінками приблизно мого віку. Ава Гартманн — витончена жінка, дружина заможного зрілого чоловіка. Вона носить своє темне волосся набік. Марта Вадаш одружена з найкращим другом Бели, Банді. В неї рудувате волосся та ласкаве спокійне обличчя. Я зосереджено спостерігаю за Авою та Мартою, намагаюся навчитися, як я маю поводитися та що говорити. Ава, Марта та інші жінки п’ють коньяк. І я п’ю коньяк. Ава, Марта й інші жінки курять. Одного разу, після вечері в Авиному домі — вона приготувала найсмачніший паштет з печінки, який я будь-коли куштувала, до цибулі додала зелений перець — я зауважую Белі, що я єдина не курю, і наступного дня він приносить мені срібний портсигар та срібний мундштук. Я не вмію ним користуватися — не знаю, як вставити в нього сигарету, як затягуватися та випускати губами дим. Я намагаюся повторювати за іншими жінками. Почуваюся вишуканою папугою, марою, вбраною в гарні сукні, що тато їх не шив для мене.

Чи знають вони, де мені довелося побувати? Я сиджу у вітальнях та за пишними обідніми столами, роздивляюся наших друзів і знайомих та розмірковую. Чи втратили вони те, що втратили ми з Белою? Ми не обговорюємо це. Наш захист —