Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

Седрік – алібі.

Поговорити з міс М. про останні плітки».

Розділ шістнадцятий

Коли Кредок прийшов до будинку на Медісон-роуд, 4, то застав у міс Марпл Люсі Айлесберроу.

Він на мить завагався, чи не відкласти йому серйозну розмову на потім, але зрештою вирішив, що Люсі Айлесберроу може бути цінним союзником.

Після того як вони привіталися, він урочисто відкрив свою течку, дістав звідти три банкноти по одному фунту, додав до них три шилінги й посунув їх через стіл до міс Марпл.

– Що це, інспекторе?

– Плата за консультацію. Ви – мій консультант з проблем убивства. Вам неважко визначити пульс, температуру, локальні реакції, можливий депресивний стан жертви перед убивством, а хто я такий? Я лише вбогий, затюканий практик місцевої медицини.

Міс Марпл подивилася на нього й підморгнула йому. Він усміхнувся їй. Люсі Айлесберроу хапнула від несподіванки повітря, а тоді зареготала.

– Я бачу, інспекторе Кредок, що ви людина з нормальними людськими реакціями.

– Я просто не зовсім на службі сьогодні.

– Я вже згадувала при вас, що ми знайомі з містером Кредоком, – сказала міс Марпл Люсі. – Сер Генрі Клітерінґ – його хрещений батько й мій давній друг.

– Чи не хочете ви почути, міс Айлесберроу, що сказав мій хрещений батько про міс Марпл, коли знайомив мене з нею? Він описав її як найкращого детектива зі створених Богом – природного генія, виплеканого на сприятливому ґрунті. Він порадив мені ніколи не нехтувати порадами, – Дермот Кредок на мить замовк, підшукуючи синонім до слова «старушенцій», – е… старих леді. Він сказав, вони зазвичай можуть розповісти вам, що могло статися, що мусило статися й навіть що сталося насправді! І вони також знають, сказав мені він, чому це сталося. Він додав, що ця конкретно… е… стара леді… з цього погляду досягла високої досконалості.

– Он як! – вигукнула Люсі. – Оце справді висока характеристика!

Міс Марпл зарожевіла й здавалася вкрай збентеженою.

– Любий сер Генрі, – пробелькотіла вона. – Він завжди був такий добрий до мене. Насправді не така я вже розумна – можливо, тільки трохи знаю людську природу, живучи, як вам відомо, у селі…

Вона додала, опанувавши себе:

– Прикро, звичайно, що я обмежена у своїх можливостях і не можу перебувати поруч із тими об’єктами, які цікавлять мене. Адже люди завжди нагадують інших людей, типи всюди однакові, і це завжди допомагає, коли треба збагнути причини їхньої поведінки.

Люсі здавалася спантеличеною, але Кредок кивнув головою з виразом розуміння.

– Але ж вас запросили туди на чай, хіба ні? – сказав він.

– Так, справді. Дуже люб’язно з їхнього боку. Правда, я була трохи розчарована, що не побачилася зі старим містером Крекенторпом, але не можна мати все, що ти хочеш.

– А ви переконані в тому, що якби побачили особу, яка вчинила злочин, то впізнали б її? – запитала Люсі.

– Я б цього не сказала, моя люба. Людина завжди схильна вгадувати, а вгадати точно, либонь, неможливо, коли йдеться про щось таке серйозне, як убивство. Єдине, що ти можеш зробити, це пильно спостерігати за людьми, причетними до справи, – або які можуть бути причетними, – щоб збагнути, кого вони нагадують тобі.

– Як Седрік менеджера банку?

– Як Седрік сина менеджера банку, моя люба, – поправила її міс Марпл. – Щодо самого містера Іда, то він більше скидається на містера Гарольда – чоловік дуже консервативний, але, можливо, він занадто любить гроші й належить до того типу чоловіків, які готові піти на все, аби уникнути скандалу.

Кредок усміхнувся й запитав:

– А з ким ви ототожнюєте Альфреда?

– З Дженкінсом, механіком нашого гаража, – не вагаючись, відповіла міс Марпл. – Ні, він не крав домкрати або деталі автомобілів, він лише замінював добрі поганими. І ще мав звичай здійснювати якісь махінації з акумуляторами, але в цьому я тямлю не дуже добре. Я знаю, що Реймонд перестав користуватися його послугами й став віддавати перевагу гаражеві, який розташований на Мілчестер- роуд. Що ж до Емми, – провадила міс Марпл замислено, – то вона дуже мені нагадує Джералдіну Веб – завжди скромну, непримітну, залякану своєю старою матір’ю. І уявіть собі, коли її мати раптом померла й залишила їй у спадок пристойну суму грошей, вона накрутила собі волосся, зробила гарну зачіску й подалася в круїз, звідки повернулася одруженою з дуже гарним адвокатом- баристером. У них народилося двоє діток.

Паралель була очевидною. Люсі сказала тоном легкого докору:

– А ви гадаєте, що вчинили правильно, коли сказали про можливе одруження Емми? Схоже, це неабияк засмутило її братів.

Міс Марпл кивнула головою.

– Атож, – сказала вона. – Такі вони, чоловіки, – цілком неспроможні побачити, що відбувається під самим їхнім носом. Не думаю, щоб і ви це помітили.

– Ні, не помітила, – призналася Люсі. – Я ніколи не думала про щось подібне. Вони обоє здавалися мені…

– Такими старими? – сказала міс Марпл із легкою усмішкою. – Але докторові Квімперу, я сказала б, тільки трохи більше, як сорок років, хоч у нього й сивина на скронях, і не випадає сумніватися, що він мріє про сімейне життя, а Еммі Крекенторп ще не виповнилося й сорок років – тобто вона ще може одружитися й створити родину. Дружина доктора померла зовсім молодою під час народження дитини – так мені розповідали.

– Либонь, так і було. Емма щось згадувала про це одного дня.

– Він має почувати себе самотнім, – сказала міс Марпл. – Вічно заклопотаному лікарю, який тяжко працює, потрібна дружина – жінка симпатична й не дуже молода.

– Люба моя, – сказала Люсі, – ми розслідуємо вбивство чи сватаємо людей?

В очах міс Марпл зблиснули іскри.

– Боюся, я особа надто романтична. Можливо, тому, що я стара панна. Знаєш, моя люба Люсі, ти успішно виконала укладений зі мною контракт. Якщо справді хочеш трохи відпочити за кордоном, перш ніж найнятися на свою чергову роботу, то ще маєш час здійснити коротку подорож.

– І покинути Резерфорд-Хол? Нізащо! Я тепер справдешня нишпорка. Не гірша за отих хлопців. Вони присвячують зараз увесь свій час пошукам слідів убивства. Учора поперекидали всі сміттєві ящики. Нишпорити в них, думаю, не дуже приємно – і до того ж вони не мають найменшого уявлення про те, що саме шукають. Якщо вони з тріумфом прибіжать до вас, інспекторе Кредок, і принесуть вам клаптик паперу з написом «Мартіно, якщо тобі дороге життя, тримайся якнайдалі від Довгої комори», знайте, що це я пожаліла їх і заховала його у свинарні!

– У якій свинарні? – з цікавістю запитала міс Марпл. – Вони тримають свиней?

– О, ні, не сьогодні. Але я зазираю туди іноді.

Невідомо чому Люсі почервоніла. Міс Марпл подивилася на неї з перебільшеною цікавістю.

– Хто нині перебуває в домі? – запитав Кредок.

– Седрік там, а Браєн має намір приїхати на вікенд. Гарольд та Альфред приїдуть завтра. Вони телефонували сьогодні вранці. У мене склалося таке враження, що ви наробили там переполоху, інспекторе Кредок.

Кредок усміхнувся.

– Атож, я трохи їх налякав. Попросив розповісти, де вони були й що робили в п’ятницю, двадцятого грудня.

– І вони вам розповіли?

– Гарольд розповів, а Альфред не зміг – або не захотів.

– Я думаю, підтвердити своє алібі надзвичайно важко, – сказала Люсі. – Точний