Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– На це справді потрібен час і потрібне терпіння. Але ми якось справляємося. – Він подивився на свого годинника. – Зараз я поїду до Резерфорд-Холу поговорити із Седріком, але спочатку я хотів би зустрітися з доктором Квімпером.

– Ви якраз устигнете. Він закінчує приймати пацієнтів десь о пів на сьому. А я мушу повернутися в дім і зайнятися приготуванням обіду.

– Я хотів би поставити вам одне запитання, міс Айлесберроу. Як родина сприйняла ту історію з Мартіною – у своєму колі?

Люсі відповіла відразу:

– Вони всі страшенно розлютилися на Емму за те, що вона про все розповіла вам, а також на доктора Квімпера, який, схоже, порадив їй піти до вас. Гарольд і Альфред думають, що то була провокація, а не справжній лист. Емма в цьому не переконана. Седрік також вважає, що та жінка була самозванкою, але він не сприймає цю історію так само серйозно, як двоє інших. Браєн, зі свого боку, цілком переконаний, що то справді була Мартіна.

– А чому, як ви вважаєте?

– Розумієте, у Браєна така вдача. Він завжди всьому вірить. Він думає, то була справді дружина Едмунда – чи радше вдова – і в неї справді виникла необхідність повернутися до Франції, але незабаром вони про неї почують. Той факт, що вона досі не написала їм і не дала знати про себе, здається йому цілком природним, бо й сам він ніколи й нікому не надсилає листів. Браєн дуже лагідний чоловік. Схожий на собаку, який хоче, щоб його взяли на прогулянку.

– А ти виводиш його на прогулянку, моя люба? – запитала міс Марпл. – До свинарні, наприклад?

Люсі відповіла їй гострим поглядом.

– Так багато джентльменів у тому домі, то приїжджають, то від’їжджають, – замислено промовила міс Марпл.

Коли міс Марпл промовляла слово «джентльмени», вона завжди надавала йому його повного вікторіанського блиску – відлуння ери, що передувала тій, у якій довелося жити їй. Ви відразу уявляли перед собою енергійних, повнокровних (і, либонь, із бурцями або вусами) чоловіків, іноді лихих, але завжди галантних.

– Ти така гарна дівчина, – провадила міс Марпл, нахваляючи Люсі. – Я сподіваюся, вони приділяють тобі багато уваги, чи не так?

Люсі легенько почервоніла. Уривки спогадів промайнули в її голові. Седрік, який обперся спиною об стіну свинарні. Браєн, що сидів, засмучений, на краєчку кухонного столу. Пальці Альфреда, який ніби ненавмисно доторкався пальцями до її пальців, збираючи філіжанки з-під кави.

– Джентльмени, – сказала міс Марпл тоном людини, яка говорить про чужу й небезпечну породу дивних створінь, – усі дуже схожі у своїх уподобаннях та звичках, навіть якщо вони дуже старі…

– Моя люба! – вигукнула Люсі. – Сто років тому вас, безперечно, спалили б на кострищі як відьму.

І вона розповіла їй про те, як старий містер Крекенторп непрямим текстом пропонував їй вийти за нього заміж.

– Справді, – сказала Люсі, – усі вони так або інак упадали біля мене. Гарольд був надзвичайно коректним – він пропонував мені вигідну фінансову посаду в Сіті. Я не думаю, що причина цих упадань пояснюється моєю привабливою зовнішністю – певно, вони думають, я щось про них знаю.

Вона засміялася.

Але інспектор Кредок не засміявся.

– Будьте обережні, – сказав він. – Ці упадання можуть закінчитися тим, що вас уб’ють.

– Це було б для них простішим розв’язанням проблеми, – погодилася Люсі.

Несподівано її охопило тремтіння.

– Ми забуваємо, – сказала вона. – Хлопці поставилися до цієї історії, як до гри, і ми самі починаємо сприймати її як гру. Але це не гра.

– Ні, – погодилася міс Марпл. – Убивство – не гра.

Вона замовкла на мить або дві, а тоді сказала:

– Хіба хлопцям не треба незабаром повертатися до школи?

– Так, треба, наступного тижня. Завтра вони переселяються в дім Джеймса Стодарта-Веста, щоб провести там останні кілька днів їхніх вакацій.

– Я рада цьому, – серйозно промовила міс Марпл. – Не хочу, аби щось трапилося, поки вони тут.

– Ви маєте на увазі старого містера Крекенторпа? Щоб чого-небудь не сталося з ним? Ви гадаєте, він стане наступною жертвою?

– О, ні, – сказала міс Марпл. – З ним усе буде гаразд. Я мала на увазі хлопчиків.

– Хлопчиків?

– Власне, одного з них – Александера.

– Але ж…

– Вони нишпорять повсюди, шукаючи сліди злочину. Хлопцям подобаються такі пригоди – але вони можуть бути надзвичайно небезпечними.

Кредок подивився на неї замисленим поглядом.

– Бачу, ви не готові погодитися, міс Марпл, що йдеться про вбивство невідомої жінки невідомим чоловіком? Ви прив’язуєте це вбивство до Резерфорд-Холу?

– Так, я вважаю, що між ними існує безперечний зв’язок.

– Про вбивцю нам відомо тільки те, що він був високий чоловік із темним волоссям. Це все, що повідомила нам ваша подруга, й усе, що вона спроможна повідомити. У Резерфорді ми знаходимо трьох чоловіків із темним волоссям. У день попереднього розслідування я, знаєте, вийшов подивитися на трьох братів, які стояли на тротуарі й чекали автомобіля. Вони стояли до мене спинами, і я був здивований, якими схожими вони здавалися у своїх теплих пальтах. Троє високих чоловіків із темним волоссям. А проте вони належать до дуже різних категорій. – Він зітхнув. – Така ситуація робить наші пошуки надзвичайно важкими.

– А ви знаєте… – промурмотіла міс Марпл. – Я довго міркувала про те, чи насправді наша справа не є набагато простішою, ніж ми припускаємо. Убивства часто бувають надзвичайно простими – спричинені очевидним і брудним мотивом…

– Ви вірите в таємничу Мартіну, міс Марпл?

– Я цілком готова повірити, що Едмунд Крекенторп або одружився, або хотів одружитися з дівчиною на ім’я Мартіна. Емма Крекенторп показувала вам її листа, як я розумію, а з мого особистого враження і з того, що мені розповідала про неї Люсі, я переконана, що Емма Крекенторп абсолютно не здатна вигадати таку історію – та й навіщо?

– Отже, якщо ми погодимося з існуванням Мартіни, – замислено промовив Кредок, – то в нас з’являється й певний мотив. Поява Мартіни із сином зменшила б спадщину Крекенторпів – хоч і навряд настільки, щоб стати причиною для вбивства. Але якщо взяти до уваги, що в них усіх виникли поважні фінансові проблеми…

– Навіть у Гарольда? – недовірливо запитала Люсі.

– Навіть Гарольд Крекенторп, що здається справжнім символом фінансового процвітання, насправді переживає неабиякі фінансові труднощі. Він заліз у борги й замішаний у ризикованих оборудках. Щоб уникнути краху, йому потрібна велика сума грошей.

– Але в такому разі… – сказала Люсі й замовкла.

– Так, міс Айлесберроу…

– Я тебе зрозуміла, люба, – сказала міс Марпл. – Ти хотіла сказати, що це вбивство нікому не потрібне?

– Так. Смерть Мартіни не принесе Гарольду – ані комусь іншому – ніякої користі. Принаймні доти…

– Принаймні доти, доки не помре Лютер Крекенторп. Саме про це я й подумала. А містер Крекенторп-старший, як я довідалася від його лікаря, набагато міцніше тримається за життя, аніж може собі уявити той, хто погано знає його.

– Він протягне ще багато років, – сказала Люсі.

А тоді замовкла, раптом спохмурнівши.

– Так? – підбадьорив її Кредок.

– Йому було досить погано на Різдво, – сказала Люсі. – Він вважав, що доктор улаштував із цієї причини справжній переполох. «Можна було подумати,