Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Астія Флор"

Дні ставали коротшими, і я помічала, як швидко змінюється наше життя. Аліса підростала, і з кожним днем ми з Максимом все більше вливалися в роль батьків. Однак я не могла не помічати, що часом це було нелегко.

Ранок почався з того, що Аліса голосно заплакала ще до світанку. Я піднялася, наполовину сонна, але Максим обігнав мене, швидко вставши з ліжка.

— Ти залишайся, я розберуся, — сказав він, обережно прикриваючи за собою двері.

Я залишилася лежати, слухаючи, як він намагається заспокоїти донечку. Його голос був ніжний, а слова — заспокійливі:

— Шшш, маленька. Це просто сон, тато тут. Все добре.

Потім плач стих, і за кілька хвилин Максим повернувся з донькою на руках. Її великі очі світилися від цікавості, і вона розглядала мене, наче намагаючись щось сказати.

— Дивись, вона вже починає розуміти, хто тут головний, — жартував Максим, підносячи Алісу ближче до мене.

Я посміхнулася і взяла донечку на руки, притискаючи її до себе.

---

Пізніше того дня ми вирішили поїхати до лікаря на плановий огляд. Це була наша перша поїздка всією сім’єю після виписки з пологового. Максим ретельно перевірив автокрісло, кілька разів упевнився, що ремені правильно застебнуті.

— Максе, ти поводишся, як божевільний татусь, — пожартувала я, спостерігаючи за ним.

— Ну а як інакше? Це моя донька, я мушу бути впевненим, що все ідеально.

В лікарні Аліса поводилася спокійно, дивлячись на лікаря, який оглядав її.

— У вас здорова й сильна дівчинка, — сказала педіатр, посміхаючись.

Я відчула, як гора спала з плечей. Ми з Максимом обмінялися полегшеними поглядами.

---

Ввечері, коли Аліса нарешті заснула, я сиділа у вітальні, гортаючи сімейний альбом. Максим приніс дві чашки чаю й сів поруч.

— Пам’ятаєш, як ми зустрілися? — запитав він раптово.

— Як я можу забути? — засміялася я. — Ти ж тоді був такий зарозумілий.

— А ти така вперта, — відповів він, дивлячись на мене з усмішкою.

Ми згадували той час, коли наше життя було зовсім іншим. Тепер у нас була родина, і це відчуття заповнювало кожну клітину мого серця.

— Ліє, — сказав Максим, обіймаючи мене. — Я навіть не уявляв, що можна бути таким щасливим.

Я обернулася до нього й відповіла:

— Я теж. І знаєш, це тільки початок.

Ми сиділи разом, насолоджуючись моментом спокою, знаючи, що завтра нас чекає ще один день нових відкриттів і викликів.