Читати книгу - "Сестри крові"

— А ти хіба ні?

— Люблю. Але жінок теж. Я ніколи не відмовляюся від любощів з одними й другими. Я також знаю дівчат, які, засмакувавши зі мною, не забажали більше чоловіків. Адже це в тебе вперше, що ти не з чоловіком, а з жінкою?

— Вдруге.

— А пізніше?

— Не пізніше, а раніше... я раніше пізнала чоловіків. І мені це більше сподобалося.

— Хто була та перша жінка?

— Краще не питай.

— А то чого?

— Не повіриш.

— Тобі повірю.

— Королева.

Анрієта розреготалась.

— Королева чого? Королева балу? Королева корчми? Королева передмістя?

— Отак ти повірила, — набурмосилася я.

— Ну, добре, не ображайся. Тобі ж було добре зі мною?

Я вирішила її не засмучувати.

— З тобою було чудесно.

Врешті, щоб перевести розмову на іншу тему, я поцікавилася, чого її несе до Львова, вона спочатку молола, що її там чекає наречений, але в міру сп’яніння призналася, що повинна виконати певну місію.

— Як цікаво, — прошепотіла я і притислася до неї. Моя рука гладила її випуклий живіт, пальці перебирали виткі кучері. Анрієта заплющила очі. — Мені теж подобається виконувати різні місії, — шептала я. — Однак не маю жодної.

— Якщо є бажання, допоможеш мені. За це нас чекає гарна винагорода.

— А що треба зробити?

— Тільки й усього, що відшукати у твоєму місті чи десь неподалік одного гарного хлопця. Мусимо його знайти ми, допоки його не вб’ють інші.

— Стривай, то на всіх цих офіцерів, які пливуть з нами, теж покладена ця місія, а не проблема фортифікації?

Вона розплющила очі, але погляд її був затуманений, вона мовби боролася зі сном. Я притиснулася щільніше, поцілувала її в уста й прошепотіла:

— Ти розкішна... я допоможу тобі знайти того хлопця... А хто його хоче вбити?.. — Вона мовчала. — Він іспанець? — допитувалася я.

— Так.

— Мабуть, велике цабе?

Вона знову заплющила очі і ледь чутно пробурмотіла, засинаючи:

— Скажи, яка королева...

— Королева Швеції Христина, — пролебеділа я їй на вушко.

Вона смикнулася і розплющила палаючі гнівом очі:

— Дівка! Я теж із нею була! Де в неї велика родимка?

— Над сідницею... ліва півкуля...

— А що з великим пальцем?

— На правій нозі? Він скалічений.

— Пуп?

— Випинається назовні.

— О, чорт! Чорт! Чорт!

Вона загарчала і накрилася з головою, мабуть, не бажаючи більше нервуватися, але я притулилася до неї і запитала:

— І хто ж той іспанець?

— Принц... — буркнула вона роздратовано і нарешті провалилася в хмільний сон.

Оце так-так! Іспанський принц! Яким його вітром туди завіяло та ще в таку неспокійну пору?

Вранці, прокинувшись, я вже не побачила біля себе Анрієти. Отже, вона шпигунка. Цікаво. Німкеня та іспанські офіцери вирушили на іспанському кораблі шукати зниклого принца, бо йому загрожує загибель. Варто цим поділитися з Францом. Незабаром випала така нагода, коли він знову завітав до мене й перше, що промовив, роззирнувшись, було:

— Ого, бачу ви тут з Анрієтою добре гульнули. І як вона?

Він дивився мені пильно в очі, думаючи, що я почервонію, але я тільки всміхалася. Чого мені червоніти?

— Я виконувала важливу місію, — відповіла я з таємничим виразом обличчя. — І довідалася, що наші іспанці зовсім не фортифікацією цікавляться, а дечим іншим.

Я розповіла йому, що вдалося витягти з Анрієти, хоч, звісно, не все.

— Та я бачив, що вони брешуть, — сказав Франц. — Про зникнення іспанського принца, сина короля Філіпа Четвертого Хуана я чув. Правда, він байстрюк, хоч і королівський син, але нагуляний. В тринадцять років йому дарували титул дона Хуана Австрійського й призначили на посаду верховного пріора Мальтійського ордена Леона й Кастилії. Та вже минулого року король йому дарував титул Principe de la Mar — Князя Моря, доручив йому очолити іспанський флот, а відтак призначив віце-королем Сицилїї.

— Ого! Скільки ж йому років?

— Дев’ятнадцять. Але він справді має деякі вояцькі здібності. Зокрема придушив повстання проти іспанської влади в Неаполітанському королівстві. А тепер ось щез. Начебто його корабель запливав до Ґданська, а потім рушив на схід і причалив у Львові.

— З якою метою?

— Я цього достеменно не знаю. Підозрюю, що він щось задумує проти свого татуська. У того раз по раз народжуються від королев діти, які живуть лічені дні й умирають. А от діти від простолюдинок цілком здорові. Як і цей Хуан, чия мати актриса. Так що спадкоємця іспанський король не має.

— Цікаво, кого він шукає у Львові.

— Мабуть, когось, хто може йому допомогти захопити трон. Покладатися на іспанців він не може. А сицилійського війська недостатньо для такої афери.

Наступного вечора Анрієта знову прийшла до моєї каюти. Після палких любощів я вирішила її споїти й випитати дещо більше. Я підливала їй вино й підливала, а вона п’яніла й розморювалася. Я пригорнула її до себе й запитала:

— Анрієто, скажи — ти ж шпигунка? Це мене так збуджує.

Вона зиркнула на мене з підозрою, але побачила тільки захват на моєму обличчі й ласу усмішку.

— Я не тільки шпигунка, — промовила вона, потім підвелася, надпила вина і, поглянувши на мене так, мовби прошивала наскрізь, запитала: — Хочеш про мене довідатися більше? То почни з себе.

Я, не вагаючись розповіла їй про всі свої пригоди, починаючи з університету, і як змушена була тікати зі Львова, куди тепер повертаюся в іншому образі. Тоді вона перестала дивитися на мене з підозрою.

— Тобі доводилося убивати не в бою?

— Ні, — здивувалась я. — Що ти маєш на увазі? Підкравшись з-за рогу?

— Не зовсім... — Анрієта простягла руку і, підхопивши свій капелюх з бильця, висмикнула з нього довгу шпильку, увінчану коштовним каменем завбільшки з волоський горіх. — Бачиш — я теж маю шпагу.

Я взяла шпильку й покрутила перед очима. Авжеж, якщо всадити її в серце, можна убити. Анрієта забрала в мене шпильку і, мовби читаючи мої думки, сказала:

— Не тільки в серце... у вухо теж... або в горло...

— І тобі доводилося це робити?

Вона притулилася до мене, не випустивши шпильки з руки.

— Це теж тебе збуджує?

— Та-а-ак... — прошепотіла я, імітуючи