Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

– Прошу, мені він не знадобиться, – франтуватий молодик подав йому свій револьвер, який невідомо чому завжди носив із собою. – Стіна з цього боку зависока, але з вулиці її легше перестрибнути. Щоб мене не побачили, я не піду туди, а подолаю його за допомогою цього пристрою.

Він показав на високу тичку, одну з багатьох, що стояли, обіперті на стінку за сараєм.

– Ви, мабуть, жартуєте! – вигукнув масивний прокурор, дивлячись на тонку й неймовірно довгу палицю, яка, мабуть, не змогла б підняти нічого важчого за пагони квасолі, для яких вона і була призначена.

– На жаль, це не бамбук, але один раз витримати він повинен, - сказав чиновник.

Він узяв жердину, перевірив її пружність і викинув. Взяв іншу… Тільки четверта задовольнила його вимоги.

– Слідкуйте за тим, щоб він не втік. Він знаходиться вдома, я його бачив у вікно. Ймовірно, це він – опис збігається, шрами на обличчі, худий і високий. На городі до стіни на вулицю стоїть купа сіна, він, мабуть, там у тих сараях тримає кіз. Все-таки у нього там студія зі скляним дахом – я залізу, подивлюся. Якщо побачу щось підозріле, я подбаю про те, щоб він мене побачив — у нас зараз немає часу на ретельне довготривале спостереження, а якщо він почне тікати, то відразу полегшить нам ситуацію, бо, очевидно, почуватиметься в чомусь винним. Ще раз – будьте обережні! Якщо це справді він, то може бути дуже небезпечним. Коли щось трапиться, стріляйте йому в ноги. Нам потрібно взяти його живим…

Детектив пішов, не дочекавшись реакції представника варшавської Феміди. Він обійшов квартал і опинився на вулиці Фрета. У вікнах було видно багато мешканців, зайнятих своїми справами, але ні на вулиці, ні на Ринкові Нового Міста нікого не було – наближалася пора обіду.

Пан радник, так і не прийнявши рішення, перебіг вулицю навскоси, за півметра від стіни встромив тичку у землю між дошками тротуару і з розгону підскочив. Він підтягнув тулуб у повітрі й відштовхнув тичку руками, від чого та впала, зламавшись, на каменях дороги. Ван Хоутен втратив свій головний убір під час польоту, але той приземлився, як і його власник, з ІНШОГО боку стіни.

Москвич трохи прорахувався – під час подорожі у повітрі він розминувся із сіном і впав трохи далі, просто на раму оранжереї, покритої солом’яними матами. Звук розбитого скла був заглушений пресованим сіном, але заокругла спина стрибуна (він хотів зробити своєрідне сальто під час приземлення, щоб пом'якшити силу падіння) вдарилася об край коробки оранжереї. Дошка була твердіша за хребці москвича. Він голосно застогнав і якусь мить лежав, як паралізований. Йому знадобилося добрих дві хвилини, щоб підвестися, і одночасно він також зібрав різні предмети свого гардеробу та вміст зовнішніх кишень, які були розкидані навколо його сплющеної, нерухомої фігури. Він підняв металеву флягу, уважно оглянув її, переконавшись, що вона неушкоджена, сунув до кишені піджака. Решту дрібничок він розмістив на їхні попередні місця.

Лівої ноги він не відчував – мабуть, каркас оранжереї добряче вдарив по сідничному нерву. Накульгуючи й оглядаючись, чи немає кого в саду, детектив підійшов до заскленого павільйону. Усі вікна зсередини були завішені важкими шторами, а на дверях, кволих, як жіноча чеснота, висів засув на замок. Знаючи, що не зможе піднятися на дах, щоб побачити внутрішню частину студії через світлове вікно, москвич рішуче одним ударом збив засув і замок.

"Якщо мені пощастить так само, як із крадіжкою, мене сьогодні посадять за крадіжку", — подумав він, увійшовши крізь відчинені двері. Але тут крива посмішка з його губ зникла. Більше йому нічого не було потрібно – хоча поки він бачив лише крихітну частину студії, її передню. На робочому столі, під лівою перегородкою, лежала рукавичка. Та сама, про існування якого він здогадувався. Естар Павлович одразу розвернувся, голосно грюкнув дверима й пішов короткою стежкою до бічних дверей будинку.

І тут пролунав постріл.

Естар Павлович відчув, ніби якась сила штовхає його в сніг, і перед очима постало блискуче блакитне небо без єдиної хоча б хмаринки.

"То вже і все? – подумав він. – Боже, так по-дурному… Почекай хвилинку...".

РОЗДІЛ 9

Strohwitwer

Самотність - це стан радісного споглядання відсутності іншої, найближчої особи.

Лао-Бо[23]

Фон Брюгге обтрусив сніг з черевиків, слухняно витер їх об шкребок біля килимку й відчинив двері власного будинку. Назустріч бігла покоївка, допомагаючи скинути зимовий одяг. Світло горіло лише на кухні. В їдальні, вітальні та кабінеті дрімав змерк, легенько похропуючи й пирхаючи від пилу. Пан прокурор подумав, що через пізній час його ображена дружина не замовила вечерю і замкнулася у своєму будуарі нагорі. Тому він звелів накрити стіл до вечері.

– Скільки людей пан хоче прийняти? – запитала служниця.

– Як це-то, скільки? Як завжди, я і моя дружина. А що, мають прийти якісь? – насупився хазяїн.

– Ні, ні, просто… – не закінчивши речення, служниця втекла на кухню.

Він пішов у сусідню кімнату, зняв сюртук, одягнув халат, вийняв з кишень усі дрібниці і поклав їх на стілець, повісив годинник на спеціальний гачок і взув тепленькі тапочки.

"Ой, що б там не було, все одно буде сушити мені голову..." — подумав він про себе. Прокурор жваво підійшов до буфету й налив собі солідну порцію терпкого напою, тернівки. Випив, не насолоджуючись смаком. – Важкий день… Холодно, я втомився… Щось з’їм і прийму гарячу ванну, потім ляжу спати і, нарешті, висплюсь… – міркував він.

– Мариню, коли будемо вечеряти, не забудь приготувати ванну! – гукнув він у бік кухні. Прокурор рушив до їдальні. Він розстібнув жилет, послабив ремінь і сів перед майже згаслим, але ще тліючим вогнем у каміні. Додав кілька трісок, потім кілька шматочків хмизу. Вогонь спалахнув веселим полум'ям, коли він нагодував голодного кількома осьмушками поліна.

"Ой, як добре... Тихо, тепло, скоро буде й вечеречка... — він трохи спохмурнів: так, вечеречка вечеречкою, а лайку прийняти доведеться. На щастя, це буде недовго – у нього все-таки є алібі. Дорого йому обійшлося, але воно того варте…". Він знову пожвавішав.

Служниця увійшла до їдальні, запалила лампи й почала розставляти тарілки.

– Пане… — несміливо почала вона.

– Так? – сердито запитав він, передчуваючи неприємні сюрпризи. І не помилився.

– Пані сказала передати вам, що вона залишила для пана листа