Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Дві із цих сутичок могли б закінчитися самообороною. Зламаний ніс і відро для сміття, повне закривавлених серветок. Я не був упевнений, чи щось із цього стосується вбивства.

Друга теорія найбільш вірогідна, якщо врахувати те, що в Ройса в кишені. Але, звісно, я ще не знаю, що там, тож і ви цього поки не знатимете.

— Добре, тепер моя черга, — сказала Брук. — Серцевий напад?

— Гадаю, цілком очевидно, що я припускаю інше.

— А я поки що — ваша єдина підозрювана?

— Ну, ви єдина — на місці злочину, тож, з огляду на це, звісно.

Брук узяла свій блокнот і погортала його. Там була колекція недолуго склеєних статей і фотографій. Генрі Мактавіш приймає нагороду. Сертифікат із написом «Дворняги Морбунда». Вона перестала гортати на пожовклій газетній статті й підсунула блокнот до мене.

Першим, на що я звернув увагу, була дата: серпень 2003 року. За виглядом Брук можна було б дати років сімнадцять — двадцять.

— Гадаю, ви не колекціонували це з дитинства?

— Ще до народження, детективе. Ви підозрюєте, буцімто я така затята фанатка, що здатна когось убити, але не припускаєте, що часом я знімала копії з газет у бібліотеці? Господи. Вам потрібна вся допомога, яку ви можете отримати. Прочитайте бісову статтю.

ЗІРКИ МАЙБУТНЬОГО

Олівер Райт, 19 серпня 2003, Единбург

ЧЕРЕЗ РІК ПІСЛЯ ПУБЛІКАЦІЇ СВОГО ДЕБЮТНОГО СВІТОВОГО БЕСТСЕЛЕРА ГЕНРІ МАКТАВІШ ПОВЕРНУВСЯ З ІЩЕ ОДНИМ НЕЙМОВІРНИМ УБИВСТВОМ, ЯКЕ МОЖЕ РОЗКРИТИ ЛИШЕ ЙОГО САМОБУТНІЙ ШОТЛАНДСЬКИЙ ГЕНІЙ.

Решта статті була рецензією на другу книгу Мактавіша «По коліна в неприємностях». Тон рецензента після вступної частини ставав набагато більш критичним. Було зрозуміло, що він достатньо великий шанувальник першої книги, щоб розбити в пух і прах другу, і водночас тільки це стримувало його від відвертої критики. Згідно з висновком у рецензії, нова книга Мактавіша загалом викликала розчарування, а статтю завершили коротким оглядом двох інших дебютних романів, автори яких виступали з Мактавішем на панелі Единбурзького книжкового фестивалю.

Я підняв очі на Брук.

— Ви жартуєте?

У відповідь вона постукала пальцем по конкретному місці в статті. Я знову опустив очі. Між двома останніми абзацами втиснули маленьку фотографію завбільшки приблизно три на три сантиметри. На ній троє людей веселилися в барі. Я впізнав їх усіх.

У підписі значилося: «Автора кримінального бестселера Генрі Мактавіша заскочили з перспективними дебютантками Лізою Фултон (ліворуч) і С. Ф. Мейджорс (праворуч) на Единбурзькому книжковому фестивалі».

Фотографію зробили за ледь освітленим столиком ледь не спаленого пабу — я маю на увазі це буквально, оскільки, згідно з моїми дослідженнями, у 2015-му власник намагався спалити його, щоб отримати страхову виплату, і йому це не вдалося, — але помилитися було неможливо. Мактавіш обіймав за плече Лізу, вони обоє сміялися, а С. Ф. Мейджорс дивилася просто в об’єктив. Перед усіма трьома в кухлях пінилося пиво, а на обличчях розтягнулися веселі невимушені усмішки. Не було схоже, що вони позують для газети. Від цієї світлини віяло товариськістю, яку ви можете відчути, переглядаючи випускні альбоми зі старшої школи, що викликають тугу за молодістю.

Вони втрьох, на одному фестивалі. Двадцять років тому. Знову ця фраза. А тепер усі разом у поїзді. Я знав, що не варто сприймати це легковажно.

— Чому ви мені це показуєте? — запитав я.

— Бо якщо найкраще, що у вас є, — це кілька теорій про те, чому я здатна на вбивство, гадаю, ви захочете знати, хто насправді мав мотив його вбити. Це, — вона тицьнула пальцем у сторінку, — зняли відразу після того, як Генрі опублікував книгу «По коліна в неприємностях», другий роман про Морбунда, який провалився. А через рік після того він видав… — Вона розклала все по поличках.

— «Злетіти з рейок», — закінчив я. Третій роман про Морбунда. Те, що Брук намагалася мені сказати, поволі прояснювалося. — Це книга, яку Мейджорс згадала на вступній панелі. Та, про яку вона сказала, що її засновано на реальних подіях.

— Точно! Розумієте, у минулому вона стверджувала, що вперше згадала цю історію… — З кожним наступним словом вона тицяла пальцем просто зубасту посмішку Мейджорс: — Конкретно. На. Цьому. Фестивалі.

Я спробував оживити в уяві картинку. Брязкіт келихів, плітки пошепки, співчуття щодо відгуків, сором’язливість через кращі, ніж очікувалося, обсяги продажу. Кімната, сповнена людей, які розуміють. Писати — це робота мрії, але це все-таки робота, й іноді приємно перебувати серед людей, які поділяють твою думку про те, що папір і чорнило — це життя і смерть. Писання — такий самотній акт, що кімната, повна спільних страждань, стає бальзамом для душі, хоча багато хто цього не визнає. Звісно, за умови, що ніхто нікого не вбиває.

Купа письменників у кімнаті потребує спільного терміна, якого немає в англійській мові. Можливо, «співчуття». Або «взаєморозуміння». Це наче військовий госпіталь для написаного слова.

Я пригадав, чим, як спочатку сподівався, мала стати ця поїздка, пригадав мою мрію подружитися з Мактавішем. Тепер уявив Лізу, Мактавіша й Мейджорс, які туляться одне до одного й діляться своїми мріями й натхненнями… та ідеями.

Що спитала Мейджорс на панелі? Якого кольору була «Злетіти з рейок»? І якою була відповідь Генрі, доповнена злорадною усмішкою? «Зеленого».

Заздрість.

— Мейджорс вважає, що Мактавіш використав її ідею для «Злетіти з рейок»?

— Бінго, — відповіла Брук. — Це їй ніколи не давало спокою. Вона розповідала, як вони випивали й обмінювалися ідеями і що розмова була доволі невимушеною, трохи творчою. Ви ж знаєте, як це буває. Спершу трохи цікавляться, кого ви читаєте. Потім трохи питають про те, над чим ви працюєте. А через рік із гаком вона бачить, що нова книга Генрі з’явилася на полицях. — Тут Брук зобразила руками невеличкий вибух.

— Чому я ніколи про це не чув? Я, звісно, не Дворняга, але достатній фанат, щоб відреагувати на будь-які звинувачення, що з’являються в пресі. Звідки, в біса, ви про це знаєте?

— Мейджорс має бути дуже обережною у своїх висловлюваннях, — відповіла Брук. — Ваєтт Ллойд їй… не хочу сказати «погрожував», але між ними були… запеклі судові суперечки. До того ж якщо я вам завтра скажу, що збираюся написати роман про Генріха Восьмого, то не застовбила ж за собою цю історію і цього персонажа. Це публічна тема, доступна кожному, тому якщо я про це пишу, то не виключено, що хтось інший теж вибере цю тематику. Якщо вже задуматися про це, — вона піднесла