Читати книгу - "Алтин-толобас"

Тут розмовляли пристойно, без крику. Не вихвалялися дідівством, сороміцьких розмов не вели, старими кривдами не рахувались. Говорили про філософію та політику, про європейські й турецькі новини, з жінками — про звичаї версальського та сентджеймського дворів.

Артамон Сергійович був уже зовсім старий, літ п'ятдесяти, а його дружина Євдокія Григорівна з дітородної пори ще не вийшла, приносила чоловікові приплід мало не щороку. Щоправда, через злий московський клімат діти довго не жили, помирали в ранньому віці — от і зараз, при Корнеліусі, господиня ходила в чорному по однорічному синочкові, що помер на Покрову, Але двох чад Господь Матфеєвим усе ж сохранив, змилостивився — сина й дочку.

Маленький Андрій Артамонович у свої десять літ був уже царевим стольником, вмів не тільки грамоти, але ще й по-французьки, по-німецьки, по-англійськи. На четвергових сидіннях читав латинських віршів, і гості йому пристойно, на західний манір, плескали в долоні. Видно було, що із хлоп'яка будуть люди.

Одначе куди більше Корнеліуса цікавила канцлерова дочка, Олександра Артамонівна, по-домашньому Саша. Тендітна, біленька, кругловида, з тонким кирпатим носом, з довгастими сірими очима, вона здавалася фон Дорну залітною птахою, що потрапила до варварської Московії з примхи недоброго вітру: підхопив ніжну істоту, заніс її за тридев'ять земель та й кинув посеред чужих, диких хащів. Таких витончених панночок Корнеліус бачив у Гамбурзі, Амстердамі та Парижі, а в Москві зустріти не сподівався, від чого Олександра Артамонівна здалася йому вдвічі, втричі прекраснішою.

Щік вона, всупереч туземному звичаю, не рум'янила, брів не чорнила, та все одно (а може, навпаки, саме через це) була на диво свіжою та привабливою. Одного разу вийшла до гостей у французькій сукні, з корсажем і відкритими, сліпучими плечима — так чоловіки всі замовкли, очима закліпали, а Корнеліус, який розкурював люльку, від сердечного струсу весь тютюн розсипав.

По тому, вночі, довго ходив туди-сюди по своїй світлиці та, щоб утішитися, згадував колишні любовні перемоги. Сашенька, Олександра Артамонівна для капітана фон Дорна була досяжною не більш, ніж сяюча на небі зірка. Уявити, і то страшно.

Усе ж наступного ранку, дожидаючи, поки Артамон Сергійович вийде з кабінету (боярин готував пам'ятну цидулу для українського гетьмана і, видно, засів надовго), Корнеліус розпочав диверсію — ні для чого такого, просто нестерпним здалося, що Сашенька його зовсім не помічає, дивиться крізь нього, а якщо випадково зустрінеться поглядом і всміхнеться, то неуважливо, без смислу, ніби псу дворовому, що хвостом повиляв.

Сидів у головній гостьовій залі, де сполучалися переходи з усіх покоїв і де неодмінно рано чи пізно мала з'явитися боярська дочка — може, зі світлички у двір піде, або до матінки, або в бібліотеку, або ще куди.

Капітан причепив свій найкращий мереживний комір, у вухо засилив золоту сережку, ворону перуку власноручно розчесав попишніше, пустив двома хвилями по плечах. На сусіднім стільці лежав капелюх зі страусовими перами, чорним і білим. Під тулією був захований заповітний будильник.

Напередодні Корнеліус перевірив, чи працює механізм. Слава Богу, працював — гамбурзькі майстри свою справу знали. Сховані всередині дзвіночки коли треба починали сріблясто відклацувати веселу пісеньку «Здрастуй, Божий день новий», — щоб людина прокидалася в доброму настрої, з усмішкою на вустах.

Діждався. За спадкоємним фондорнівським везінням, Олександра Артамонівна була сама. У руці тримала малу грифельну дошку та рахівницю з кісточками, на яких купці рахують, — не інакше, йшла до Андрія Артамоновича, навчатися разом з братом арифметики (і навіщо тільки високородній дівиці та низька наука?).

Корнеліус не обертаючись — ніби й не бачить — натис під капелюхом важілець бою і відразу руку прибрав, на коліно поклав. Сам сидить, скоса по відображенню в дзеркалі за Сашенькою стежить.

Та йшла собі, стукаючи каблучками по дубовому паркету, та раптом завмерла: звідки не візьмись полилися чарівні переливчасті звуки — приглушено, ніби з-під землі чи, навпаки, з надземних сфер. А фон Дорн сидить, ніби й не чує нічого, тільки мізинець руки, покладеної на ефес, відстовбурчив, аби промінь на персні пограв.

— Капітане… Як тебе… Корнію! — пошепки покликала Сашенька.

Тут Корнеліус, звичайно, схопився, повернувся, поклонився щонайчемніше перукою ледве не до підлоги.

— Так, ваше сяяння? (Це він переклав Durchlaucht[11].)

— Чуєш? — боярська дочка боязко піднесла рожевий пальчик, вії так і затріпотіли. — Чуєш?

Фон Дорн наморщив лоба, ніби прислухаючись. Розгублено розвів руками.

— Коняка кричить? Це Зюлейка, гнідий кобил Іван Артамонович. У неї буде дитя.

— Та не кобила! — досадливо махнула Сашенька. — Ось, ось! Музика райська!

Погляд, звернений на Корнеліуса, був одночасно зляканим і в той же час сповненим надії на чудо.

Капітан проговорив завчену фразу — красиву і без єдиної помилки:

— Я людина проста і грішна, мені не дано чути райську музику. Це можуть лише небесні створіння.

І знову поклонився — шанобливо, без зухвалої галантності.

Боярська дочка, схиливши голівку, послухала бій іще трішки, потім раптом швидко підбігла до стільця і прибрала капелюха.

— Це що? Табакерка з музикою? Та ти, Корнію, жартівник!

Схопила будильник і дзвінко, не гірше срібних дзвіночків, розсміялась.

— Який красивий! А навіщо цифри? І небесні знаки?

Корнеліус смиренно розповів про улаштування будильника і з поклоном сказав:

— Дозфолте, ваше сяяння, подарувати вам цей скромний подарунок.

Сказав — і серце стислося, все-таки жаль було батькового будильника.

Та все влаштувалося щонайліпше. Будильник Олександра Артамонівна в дар не прийняла, на жарт не розсердилась і з того дня почала фон Дорна вирізняти. Всміхалася вже зі смислом, як другові. Коли їхала кататися в санному візку, веліла скакати слідом». А одного разу, на прогулянці в Сокольниках, попрохала навчити пальбі з пістоля. Коли боярська дочка двома ручками взяла рукоять, а Корнеліус почав наводити дуло, її розрум'янена від холоду щока опинилася зовсім близько, і від цього з капітаном приключився конфуз — промазав з десяти кроків по товстому стовбуру. Сама ж Сашенька його і втішала.

Людина не владна над своїми фантазіями. І почали фон Дорну маритися видіння одне нездійсненніше за інше. Мріяти ж нікому не забороняється.

Скажімо, загорівся чудовий кам'яний палац, зусібіч полум'я, холопи від жару розбіглися. Корнеліус влітає в охоплену димом світличку, підхоплює ослаблу Сашеньку на руки, виносить назовні, й вона в подяку цілує його в обпалені вуса. Заради такого впору було самому палати запалити. У Москві що не день