Читати книгу - "Шістка воронів"

Інеж відчула: вона мусить довести собі, що зможе.

Вона ніколи не пересувалася Західною Клепкою сама. Поруч із Покидьками вона могла минути «Звіринець», навіть не поглянувши на золоті ґрати на вікнах. Але сьогодні серце загупало, а кров зашуміла у вухах, щойно попереду з’явився вкритий позолотою фасад. «Звіринець» збудували так, щоб він скидався на багатоярусну клітку. Перші два поверхи були відкритими, але обнесеними досить нещільними золотими ґратами. Його ще називали «Будинком екзотики». Якщо вам були до душі шуанські дівчата чи фієрданські жінки-велетки, червоноволосі панянки з Мандрівного Острова або темношкірі доньки Новозем’я, пунктом вашого призначення був «Звіринець». Кожній дівчині давали тваринну назву: леопард, лошиця, ворона, лисиця, горностай, олениця, змія. Сулійські провидиці, коли займалися своїм ремеслом і вдивлялися в долю відвідувача, вдягали маски шакалів. Але який чоловік хотів би опинитися в ліжку з шакалом? Тому сулійські дівчата — а у «Звіринці» їх завжди було чимало — тут були знані як рисі. Клієнти приходили сюди не за дівчатами, а за темною сулійською шкірою, вогняним каельським волоссям і золотим блиском шуанських очей. Звірі залишалися тими самими, а дівчата з’являлися й зникали.

Інеж помітила у вітальні павичеве пір’я, і її серце завмерло. Це була лише частина декорацій, пишного квіткового оздоблення, але паніка не вщухала. Навпаки, вона зростала й перехоплювала подих. Зусібіч штовхалися люди — чоловіки в масках, жінки у вуалях. А може, це були жінки в масках і чоловіки у вуалях. Неможливо було вгадати. Роги Чортенят. Вирячені очі Безумця, смутне обличчя Королеви Скарабеїв, убраної в чорно-золоту вишивку. Художники полюбляли малювати Західну Клепку — хлопчиків і дівчаток, що працювали в борделях, шукачів задоволень, одягнених у маски персонажів «Комеді Бруте». Але тут не було краси, справжніх радощів чи веселощів, лише транзакції, люди, що шукали можливості втекти чи якогось кольорового забуття, декадансових сновидінь, із котрих можна виринути коли завгодно.

Інеж примусила себе, минаючи «Звіринець», подивитися на нього.

«Це лише місце, — казала вона собі. — Лише чергова споруда». Якою бачив її Каз? Де вхідні двері чи виходи? Як працюють замки? На яких вікнах немає ґрат? Скільки вартових тут чатує й хто з них має напружений вигляд? Просто будинок, повний замків, які можна відімкнути, сейфів, які можна зламати, і простаків, яких можна надурити. А зараз хижаком була вона, а не Цьоця Гелін чи перехожі на вулицях.

Коли «Звіринець» зник із поля її зору, неприємне натягнуте відчуття в грудях і горлі почало слабшати. Вона впоралася. Пройшла сама Західною Клепкою, просто повз «Будинок екзотики». Що б не чекало на неї у Фієрді, Інеж готова зустрітися з цим віч-на-віч.

Чиясь рука схопила дівчину за передпліччя й ледь не збила з ніг.

Інеж швидко відновила рівновагу, крутнулася на п’ятах і спробувала піти далі, але рука міцно тримала її.

— Привіт, маленька рисе.

Дівчина зі свистом втягнула повітря й висмикнула руку. Цьоця Гелін. Так до Гелін Ван Уден мали зверталися її дівчатка, інакше ризикували отримати ляпас. Для решти Бочки вона була Павичем, хоча Інеж завжди здавалося, що жінка схожа не на птаху, а на самовдоволеного кота. Цьоця Гелін мала густе й блискуче, мов золото, волосся та горіхові очі, дещо схожі на котячі. Свою високу, гнучку постать вона загортала в тремкий синій шовк, а глибокий виріз прикрашало переливчасте пір’я, котре лоскотало фірмову діамантову стрічку, що блищала на шиї.

Інеж повернулася, щоб побігти, але дорогу їй перегородив величезний здоровань, на плечах якого натягнулося й ледь не тріскалося синє оксамитове пальто. Це був Коббет, улюблений вибивайло Цьоці Гелін.

— Ні, ти не втечеш, маленька рисе.

В Інеж потемнішало в очах. «У пастці. У пастці. Знову в пастці».

— Це не моє ім’я, — врешті прохрипіла дівчина.

— Уперта штучка.

Гелін ухопилася за край дівочої туніки.

«Рухайся!» — кричав її мозок, та Інеж не могла. М’язи застигли, а в голові лунало гучне жалібне виття.

Гелін провела довжелезним наманікюреним пазуром по її щоці.

— Рись — це твоє єдине ім’я, — наспівувала вона. — Ти ще й зараз достатньо гарна, щоб отримати за тебе добру ціну. Хоча шкіра навколо очей погрубішала — ти забагато часу проводила з маленьким шахраєм Беккером.

Інеж удалося вичавити із себе лише пронизливий звук, схожий на присвист людини, котра задихається.

— Я знаю, що ти таке, рисе. Я знаю, скільки ти коштуєш, аж до останнього цента. Коббете, може, нам варто нарешті забрати її додому?

Перед очима Інеж наче напнули чорне полотно.

— Ти не ризикнеш. Покидьки…

— Я терпляче чекатиму, маленька рисе. Ти знову носитимеш мої шовки, обіцяю. — Вона відпустила Інеж. — Насолоджуйся цим чудовим вечором, — додала із посмішкою, рвучко розгорнула своє синє віяло і, наче вихор, закрутилася серед юрби. Коббет поповз за нею.

Інеж застигла на місці, тремтячи. Потім вона пірнула до натовпу, понад усе прагнучи зникнути. Дівчині хотілося побігти, але вона продовжувала йти спокійно, наближаючись до гавані. Крокуючи, вона звільнила гачки в себе під пахвами й відчула, як руків’я кинджалів ковзнули до долонь. Сан-Петір, відомий своєю хоробрістю, із правого боку; вузьке лезо з кістяним руків’ям, назване на честь Санта-Аліни, — з лівого. Вона також назвала на імена решту ножів. Санта-Марія й Санта-Анастасія прив’язані до стегон. Сан-Владімір захований у черевику й Санта-Лізабета встромлена за пояс. Це був гарний ніж, укритий трояндовим візерунком. «Захистіть мене, захистіть мене». Вона вірила, що її святі бачать і розуміють усе те, що вона робить, аби вижити.

Що з нею не так? Вона була Марою. І більше немає чого боятися Цьоці Гелін. Пер Гаскель викупив її угоду. Він звільнив її. Вона більше не була рабинею, а перетворилася на цінного члена банди Покидьків, стала викрадачем таємниць, найкращим у Бочці.

Інеж поспішала, минаючи вогні й музику Ліду, і нарешті попереду з’явилися кеттердамські гавані; вона наближалася до води, а краєвиди й звуки Бочки втрачали свою чіткість. Тут не було натовпу, через який потрібно було пробиватися, не було надокучливих парфумів і дикунських масок. Інеж вдихнула повітря на повні груди. Із цього вигідного місця вона могла бачити лише верхівку однієї з веж Плиноробів, де й о цій порі мерехтіли вогні. Товстими обелісками з чорного каменю вдень і вночі керувала обрана група гришників, котрі робили так, що