Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

— Любий, — тихо почала Соня. — Ось бачиш — я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо у мене є ти. На тебе у мене вся надія. Ти — моє минуле, ти — моє сьогодення, ти — моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якість ознаки того, що він чує її слова. Але побачила все той же байдужий погляд. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Нічого, мій любий, — Соня попестила його руку. — Я все одно буду з тобою розмовляти, все тобі розповідати. Так буде до того часу, коли одного разу я почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці за хлібом та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити надалі. На жаль, Сашко не спав. І дівчина вирішила забрати його з собою.

Надзусиллями Соня посадила хлопця в інвалідний візок і по намощених дощечках скотила його з ґанку.

Біля крамниці вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Всі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

— Добридень, — привіталася Соня та стала поодаль, під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

— Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, — хтось почав впівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

— Чи таке колись було у нас на селі? — підхопив розмову іншій жіночий голос.

І пішло — поїхало:

— Андрій був їй за батька.

— Еге ж, змалечку панькався з нею, як з лялечкою.

— Красою Бог не обділив, а серцем…

— Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити у домі інвалідів?

— Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Все є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар приглядить. А тут у нас що?

Софійка чула до себе зневагу натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та увімкнути холодний розум.

— І навіщо їй каліка?

— Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

— Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Всі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла у Олесі відбити хлопця?

— Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

— Мо’ знову лихо привезла разом з ним?

— Одна біда уже є — Андрій-то помер.

— Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що дякуючи їй «мажори» життя цілісіньке літо всьому селу не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася з-за неї. Що ще буде?

— Що завгодно може статися, бо чоловіки у неї на першому місці.

— Точнісінько така, як її матір…

— Що ж ви хочете? Яблуко від яблуні недалеко котиться. Розпусниця.

— Добре, що Андрій вже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

— Виходить, то ззовні, всередині — гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе і коли заговорила, голос її вже не тремтів.

— Люди, — сказала вона, — Що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав на дівчину.

— Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі. А що трапилося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах з протягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? — Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. — Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, попав у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати з собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

— Скажіть хоч що не будь! — звернулася до них Софійка. — Лишень не мовчіть!

— Автівку ти спалила? — почулося з натовпу.

— Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.

— Дурниці, — відповіла Соня. — Нісенітниця та й годі.

— Що з нею балакать, — Софійка почула голос матері Олесі, — Знає кицька, чиє сало з’їла, то й виправдовується перед вами. Не вийшло ярмо накинути на Лесиного хлопця, то привезла іншого. Нехай у візку, але штани в домі повинні бути! А ви стоїте, вуха розвісили! Негідниця вона та й годі. Тьху на неї! Тьху!

— Ех, люди! — сказала дівчина та її очі застелили сльози. — Колись вам буде соромно за свої слова.

Вона гордовито кинула останній погляд у натовп та, не дочекавшись хліба, повернула візок в бік свого подвір’я.

— Ще й сміє рота розкривати! — кинула їй услід Лесина мати.

— Скрутилася, як карась на сковороді, — почула Софійка за своєю спиною чийсь неприязний голос. — Копія матері, не ходи й дивитися!

Розділ 37

Спливав день за днем, а Сашко не подавав надій. Іноді Софійці здавалося, що вона не витримає, і тоді вона нишком плакала у відчаї над своїм втраченим щастям. В такі хвилини майбутнє втрачало свою принадливість, бо реальність була жорстокою: смерть, хвороба, осуд. Довгими безсонними ночами, коли вітер безжалісно шмагав гілля дерев та бився у стіни, дівчині здавалося, що життя загнало її в глухий кут, з якого немає виходу. Колись такий щасливий її світ скотився у прірву, з якої вона намагалася видряпатися, але не виходило. Чи то прірва була занадто глибокою, чи їй бракувало сил?

Щоб не втратити здоровий глузд і не завити у тиші, що аж бринить, Софійка лягала біля Сашка на ліжко, обнімала його та подовгу розмовляла. Вона не полишала надії, що пам’ять про їх минуле одного разу прокинеться у Сашковій свідомості, розкриє назустріч серце, застукає у скронях. Давало надію хоча б те, що у хлопця напади траплялися все рідше і рідше.

— І у нас буде все добре, як було колись, —