Читати книгу - "На скрижалях історії"

Дрібцюючи полотном залізниці при сяйві повного місяця, Іван уважно розглядає супутницю й переконується, вона в усьому дотепна. Поцікавився:

— Не нудотно вам вечорами сидіти дома самотній?

— Коли на душі смуток, виходжу у вишневий садочок і слухаю, як виспівують різних пісень козаки біля вагонів, я люблю пісні, здебільшого народні.

Підходять до її цегляної хатинки, а від ешелону долинає спів: «...Бувай здорова, люба Україно».

— Це їхня улюблена, вони її співають щовечора, а оту пісню починають завжди першою: «Ще не вмерла Україна», — тихо доказує дівчина.

У садочку бовваніють дві людські постаті на лавці.

— Он уже сидять два мої залицяльники, чекають на побачення. Це ж твої однополчани Моргуненко Василь і Рахуба Афонька. Не знаю, як від них відхреститися, такі нахаби... Мабуть, треба на поміч кликати батька. Перший раз зайшли в садочок, попросивши дозволу. Такі чудні: на головах у них якісь полоси з чуба, вони їх називають оселедцями. Щоб не кошлатились, вони їх пригладжують милом, що аж блищать. Чи то обов'язково всі ваші вояки повинні мати на голові такі чуби, як у тих двох?

— Та ні. Це такий сплеск повернення козацьких традицій, зокрема чубів. Оселедець для справжнього козака відмінна риса, яка означала, що він не забув про віру й усвідомив усі свої неправедні вчинки. Заборонялося носити оселедці недосвідченим воякам, джурам, брехунам, боягузам, злодіям. Право мати такий довгий чуб мали лише досвідчені козаки, які вже відзначилися у великих битвах. Тож для молодих воїнів така зачіска була заборонена.

Якщо по правді, то зараз не всі знають його значення та й не розуміють, хто має право його носити. Хоча ще одна легенда існувала про те, що козаки себе вважали надто грішними для раю. Тож існувало повір'я, коли запорізький козак загине й потрапить до пекла, то Господь може змилуватися над ним, урятує його душу, витягнувши з пекельного полум'я саме за цього чуба. Козаки в давнину примовляли:

— Як на війні загину — мене ангел понесе в небо за чуприну.

Не дочекалися в садочку залицяльники Юлю. Піймавши облизня, вони ретирувалися несолоно сьорбавши. Івановому щирому побратиму Кіндрату Войтенку вони обмовилися:

— Не сьогодні, то завтра твоєму корешу мармизу начистимо! Так і перекажи!

Не один раз Іван з Юлею повертався вночі до Меловатки зі Сватового, де бували вдвох на самодіяльних концертах. Цього вечора, як і завжди, припровадив дівчину до її хатини, попрощався й попрямував до ешелона. Вартового десь не видко. Ледь торкнувся ногою приступки вагона, як хтось охопив його за поперек, ще один за руку, але в цей час Іван ногою, яка не стояла на приступці, так влушперив нападнику в груди, що той нахаба миттєво розчинився десь у темряві. Друга вільна рука натрапила на голову з оселедцем, цей «лицар»-закрутиголова теж відправився вслід за першим нападником, а Іван поліз спочивати у вагон.

«Маю сім синів, а чи діждуся бачити хоч одну невістку в хаті», — згадалося йому, як колись казала мама. Через це й гадає тепер: а чи сподобалась би їй його Юля, коли б стала невісткою? Мама його добра, не ображала б її, а Юля має лагідну, добру таку вдачу. Цим поділився з дівчиною, вона йому у відповідь.

— Доки мій батько не ожениться, не вийду зі своєї сім'ї, — і тяжко зітхнувши, змахнула хустинкою сльозину з очей.

Улітку 1918 року на демаркаційній лінії обставини для Запорізької дивізії стали змінюватися на гірше. Обіцянки гетьманського уряду з Києва щодо регулярного забезпечення грошима, харчами, вівсом, сіном, збруєю, амуніцією, одягом і взуттям усіх частин Запорізького корпусу не виконані ні перед присягою, ні після неї.

Усі резерви вичерпалися. Особливу скруту відчуває Гордієнківський кінний полк. Харчуються в тих селян, при дворах яких розташовані. Аби не виглядати перед господарями дармоїдами, кожен старшина й козак допомагає їм у роботі в полі й своїм конем послуговується до такої роботи. Тому навчання й муштра припинилися, але залишити охорону кордону ніяк не можна.

На протилежному боці почали з'являтися великі групи озброєних у військовій уніформі людей. У нічній темряві грабують місцевих селян, а на ранок зникають. Охорону з українського боку підсилили, пости й патрулі розмістили густіше. А від уряду забезпечення харчами відсутнє, ні людям, ні коням... А далі ще гірше... Не рятують уже працьовиті руки дівчат і бабів, які козаків із полків обпирають, латають їм сорочки... Час робить своє, наближається холодна осінь.

«Страшна й огидлива ця пошесть — отаманія! Вона завжди була, є й завжди буде осторогою перед нещасливим кінцем на шляху українців до державності й соборності України»

Настала осінь. На бульварах Києва рясно осипається жовтогаряче листя, та ще швидше від нього розлітаються по Україні різні чутки. Як розшарпані шаманки риплять і човгають через розтривожені степи потяги, доставляють до провінційних станцій безліч новин. Принишклі до цього містечка й міста, одне за одним вибухають повстаннями. Шумлять, ворохобляться українські степи. Нежданно-негаданно для німців у руках повстанців опинилася більша частина Київщини.

Звістка про революцію в Німеччині, масові робітничі демонстрації в Берліні, Гамбурзі звалилася на голову, як грім серед ясного неба. Газети кричать, що 9 листопада 1918 року там повалили імператора й до влади прийшли соціал-демократи. Німецьке командування