Читати книгу - "На скрижалях історії"

3-й Гайдамацький полк у квітні 1918 року переможно шпацирує по Донбасу. Ще раніше місцеві шахтарі, під впливом більшовицької агітації спочатку подалися до Червоної гвардії. Опісля, дізнавшись, що в гайдамаків очільники Слов'янської групи робітники-шахтарі, а до складу входять багато братів-східняків, то почали покидати більшовицьке військо й більшість їх розбрелася по домівках.

Подекуди чинили опір окремі радянські підрозділи, набрані переважно з солдатів старої російської армії, але полк їх швидко розгромив. Намагалися стримати більшовики гайдамаків під Лозовою, Микитівною, Горлівкою, на станції Ртутний завод, та всі потуги їх виявилися марними. До кінця місяця полк витурив більшовиків зі Слов'янська, Бахмута, Микитівни. 24 квітня 1918 року взяли станцію Колпаково й стали на кордоні з Всевеликим військом Донським, яке нещодавно проголосило себе державою донських козаків. Захопили 14 потягів і 23 паротяги, забрані з українських депо більшовиками. Тоді з перемогою гайдамаків першим привітав Головний отаман С. Петлюра: «Хай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку мріяв наш народ цілі віки».

На залізничній станції козаки відшукали кілька дерев'яних стовпчиків. З боків на кожному з них намалювали тризуб, а під ним таблички з написами: «У.Н.Р.», розмалювали їх у жовтий і блакитний кольори й укопали під Колпаково в найвиднішому місці. Начальник станції не сконфузився: його дружина з власної сукні пошила нашвидкуруч жовто-блакитного прапора, і за якісь півгодини він уже майорів над станційною будівлею.

Після закінчення ратоборства частини Слов'янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк ім. гетьмана П. Дорошенка в Бахмуті, 3-й Гайдамацький у Слов'янську й на станції Микитівна, 4-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького в Дебальцевому, панцирний дивізіон у Краматорську. Війська отримали наказ допомогти шахтарям відновити роботи копалень і залізниці [59].

Друга сотня 3-го Гайдамацького полку отаборилася у вагонах, які стоять на запасній колії. Командує сотнею, що тут формується, В. Кожем'яка, помічником у нього Ковтун. Усі військові назви старокозацькі. Найнижчий військовий чин ройовий, трохи вищий чотовий, а господар сотні бунчужний.

У пасажирських вагонах розміщуються козаки, а в теплушках зберігається майно полку: харчі, одяг, зброя. Вони й охороняють це все вдень і вночі. Лише віддаленість від Києва й страх оголити ділянку кордону, урятували 3-й Гайдамацький полк від розформування, як неблагонадійного стосовно до гетьмана (так, як це сталося з 1-ю дивізією Синьожупанників і полком Січових стрільців, особовий склад яких був національно свідомим і антигетьманськи налаштованим).

Поруч зі станцією Хрипкове село Меловатка, яке розкинулося на рівнині, що примикає до річки Жеребець, а по лівому березі крейдяні гори. Воно велике, але немає в ньому ніколи, клубу й інших культурних і громадських організацій. Залізниця, яка проходить південною стороною села, єдине місце, куди молодь виходить до пасажирських потягів, щоб побачити чужих людей, що виглядають із вікон вагонів, або вештаються по перону. Військові частенько внаджуються піхом до містечка Сватове, за сім кілометрів звідси, на самодіяльні вечори. Тут їх організовують учителі двокласно-земської школи разом з учнями.

Цієї ночі Іван вартує біля ешелону, очікує на зміну. Минаючи вагони, у яких знаходяться сотник із начальниками, углядів, що ті вдивляються кудись у далечінь, а там степом у напрямку до залізниці суне військова колона німців. Іван запитав у сотника:

— Може підняти сотню по тривозі?

— Не потрібно! Це «союзнички» йдуть нас змінювати по всьому кордону, що стикається з Росією. Ми ж тепер підлягаємо гетьманській владі й виконуємо її накази... До котрого часу...., — вибухнув не зовсім літературними зворотами сотник, емоційно висловлюючи своє особисте ставлення до цього.

Ешелон теплушок пригальмував на станції Хрипкове. Німці швидко повлазили в них і помайнували в напрямку Сватового.

Інколи траплялося й Іванові бувати на самодіяльних вечорах у Сватовому. Якось увечері концерт закінчився раніше, і він, не чекаючи потяга, пошурував пішки. Смеркло на півдорозі, але йти по залізничній колії легко, немає перешкод. Наздогнав дівчину й звернувся до незнайомки:

— Добрий вечір, попутнице!

— Доброго вечора, сусіде, — привіталася та.

— Чому ж це я сусід?

— Бо мешкаємо ми поруч, ви у вагонах, а я в тій хаті, що за колією в садочку, знаю вас уже давно.

— Це мені дуже приємно. От ми й познайомилися. Правда не знаю, як звати й прізвище ваше?

— Мене звати Юлею, а прізвище наше Петренки.

— То це ви на концерті співали ту пісню: «Ні, мамо, не можна нелюба любить?»

— Так, співала я, а ви добре її запам'ятали. Признаюсь, я дуже хвилювалася, бо мені захотілося плакати, коли я співала слова:

— «Дивись, моя доню, яка я стара, мені в домовину лягати пора»....

— А співали ви натхненно, мабуть, у житті багато довелося пережити?

— Ви вгадали... Мало я прожила на світі, та горя зазнала багато.

По дорозі зі Сватового до Меловатки вони ще багато дізналися з життя одне одного. Він уже знає, що в Юлі нещодавно померла мати, живуть вони втрьох, окрім батька є ще братик Петрусь, якого вона любить і жаліє. Юля виповідала Івану:

— Матір закохалася в лікаря, що мешкав на цій станції, та він і зараз тут. Тоді батько працював на залізниці, а лікар обслуговував усі військові частини, які стояли на кордоні, як оце й тепер. Батько довідався про зраду, покинув сім'ю, повернувся вже як матері не стало. Як я вболівала душею за ним, бо він справедливий і дуже любить нас із Петрусем, а мати, навсторч, увесь час докоряла батькові, за те, що вона ввесь вік свій горює за нелюбом.