Читати книгу - "На скрижалях історії"

Губерніяльний староста Андріанов [27, 124].

Якось осінньої ночі в київському будинку, який займав Юрій Львович Давидов, пролунав різкий дзвінок. Усі схопилися, насторожилися. Час такий, усього можна очікувати, зовсім недавно приходили гайдамаки з обшуком, хто знає, яких гостей принесла нелегка.

— Хто там? У чому справа? — запитав, підійшовши до дверей, Юрій Львович.

— Відкривай, не бійся, — почувся знайомий голос. — Це я, брат Лев Олексійович із Кам'янки...

Усі полегшено зітхнули, та тільки пізній гість переступив поріг, мимоволі позадкували назад. У селянської свиті й полотняних штанях, запилений, давно не голений кам'янський поміщик мало скидався на колишнього гордовитого, чепурно вдягнутого пана.

Маргарита Миколаївна, дружина Юрія Львовича, вигукнула:

— Заради бога, що за маскарад, Леве Олексійовичу?

— Добре хоч у такому вбранні вдалося дістатися до вас, — заговорив той. І в Кам'янці, і в Звенигородці, і під Уманню, і в Таращанському повіті усюди безчинствують розгнуздані більшовицькі банди... Сусідні маєтки вщент розграбовані, власників убивають або вішають. Мене попередив один із відданих прикажчиків. Я вискочив нічної пори у вікно, пробирався всюди кружним шляхом... Ні, з мене досить, я більше залишатися в цій проклятій країні не маю наміру!

— Але ж у Києві зберігається поки що влада гетьмана Скоропадського, — зауважила Маргарита Миколаївна.

— Ех, люба кузино, Гетьман Скоропадський — клоун німецький, недарма в цирку гетьманом його обрали за вказівкою німецькою! Влада Скоропадського на німецьких багнетах тримається, а багнети ці все більш робляться ненадійними. У Звенигородці посланий для впокорення бунтівників німецький батальйон влаштував мітинг і постановив здати зброю повстанцям. Більшовицькі агітатори розкладають німецькі частини, затівають братання, камрадами стають... — махнув рукою Лев Олексійович.

— Запитайте, люба кузино, Юрія, він, напевно, краще за мене знає, яка ціна влади гетьманської!

— В оцінці гетьмана цілком із тобою згоден, — кивнув головою той.

— Петлюра й Скоропадський скоро разом із німцями зникнуть, аки віск від лиця вогню, чому я, зізнаюся, не можу не радіти...

— Усе це так, усе це так, — перебив Лев Олексійович, а далі-то що? Смута! Анархія! Денний розбій! На що ж нам, столбовому дворянству, сподіватися?

— Так що ж, на вашу думку, нам слід робити? — запитала з тривогою Маргарита Миколаївна.

— Реалізувати наявні цінності й укладати валізи... Те, чим займаються зараз усі розсудливі люди нашого кола.

— І втікати за кордон?

— Так! Це єдиний вихід для всіх, хто не бажає опинитися в катівнях варварів [22, 52-54].

Гарнізон Києва, з потугами зведений Центральною Радою, ледве існував, а тепер і зовсім розпався. Розбіглися вояки, світ за очі, кому куди заманулося. Олексіївські казарми спорожніли, їх залишили майже всі. Командири не могли нічого вдіяти в такому хаосі.

Іван Харченко подався в рідне село Вербівку, поблизу Кам'янки, тут не все гаразд: мама хворіє. Батько працює з Антоном у кузні, Артем, секретарює в сільській раді, обидві сестри вийшли заміж, Павло пасе корову, Альоша няньчить малого Гришу. У панському маєтку порядкує якийсь управитель із гетьманською вартою. Не допускають нікого ні в сад, ні до будинку поміщика Дмитра Давидова.

Іван із сусідом Василем Власенком ще цього не знали, тож і понесла їх нелегка пошвендяти в панський сад понад річкою. Тут їх і застукав на гарячому вартовий:

— Чого це ви тут? Тут не велено ходити!

— Ми цього не знали.

— Підемо до начальника варти, зараз він розбере...

— Ми не підемо.

Тоді вартовий витяг пістоля й стрельнув угору.

— Ти надто струпішавілий, щоб мене лякати, — розгнівався Іван, і, не довго думаючи, вицупив у того з руки револьвера, а Василь вихватив шаблю й пошпурив у річку. При цьому вдухопелив його так, що той гепнувся в пазелень кущів, як циганський міх. Пам'ятатиме до нових віників. Поки підмога підоспіла, хлопців звідти, як корова язиком злизала, були вони вже далеко за межами саду.

Наступного дня Іван із Василем мчать уже в потязі на повних парах у напрямку Харкова. Удома попрощався лишень із хворою мамою й найменшими братиками. Треба мерщій тікати на край світу, бо варта таки «винюхала» їх слід.

Усі вагони переповнені офіцерами, від найнижчих до найвищих чинів, можна розрізнити по погонах, які виблискують у них на плечах. Усі поспішають на Дон, там формується біла Добровольча армія. У цій цілоденній товкотнечі добрався до Куп'янська вузлового. Сусіда Василя з ним уже немає, той десь відстав від потяга.

Забрали Івана до коменданта, бо одягнутий у військову форму. Там він виклав усе чисто, чому тут опинився. Направили в другу сотню, що стоїть на станції Хрипкове. У вагоні всього чоловік 17 козаків, як їх тут називають. Невтямки второпати, кому вони служать. Згодом довідався, що втрапив до 3-го Гайдамацького полку Слов'янської групи українських військ, який у складі корпусу під командуванням Омеляна Волоха допіру був відправлений на фронтовий напрямок Лозова — Слов'янськ.

Уся промисловість, індустрія й залізниці в усіх звільнених просторах України знерухомлені через брак вугілля. Тож їх завдання —