Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Кімнати двадцять два — двадцять вісім, тридцять шість, чотирнадцять, — сказав Дмитро, погортавши сторінки, пописані латинізованим катакано, який годиться для написання іноземних прізвищ, — двадцять дев’ять і тридцять сім.

Разом чотирнадцять кімнат.

Готель був невеликим. Для нас, європейців. Для невибагливих і низькорослих японців ці малюсінькі кімнати були справжніми номерами люкс. Щоб уміститися на тутешніх ліжках, більшості з присланих стрільців довелося підставляти під звисаючі з ліжок ноги пуфи і стільчики.

Уставивши ключ з ієрогліфами «двадцять два», Дмитро обережно відкрив двері й зайшов у номер.

Стрілець спав.

Черга прошила навскіс його ковдру.

Стрілець, до якого зайшов Сашко, навіть устиг розплющити очі. Але це його не врятувало.

Вони були озброєні японськими автоматами — зброєю, яка більше підходить для комп’ютерних ігор — величезні глушники, завбільшки як сам автомат, і неймовірно довгі магазини на сто двадцять патронів. Невисока скорострільність дозволяла змінювати обойму лише після кожних чотирьох-п’яти вбитих.

У кімнаті, до якої увійшов Сашко, працював телевізор.

— Що? — обернувшись, запитав стрілець, який сидів на ліжку.

— Обслуговування в номерах.

Куля, пройшовши крізь долоню, відкинула банку з пивом до стіни…

Потяг мчав через палаючу нічними вогнями Японію. Чоловік перед нами роздягнувся до трусів, повісивши свій одяг на спинку вільного крісла.

— Через десять хвилин станція, — сказав провідник, заглядаючи у вагон.

Пасажир за два крісла позаду читав газету, неголосно шарудячи численними сторінками.

Поетична антологія «Манйосю» (середина VIII cm.), наприклад, була написана китайськими ієрогліфами, які передавали або значення японських слів, або японські склади. Останній, фонетичний метод письма відомий тепер як ман йогана.

Незручне крісло, яке не дозволяє розпрямити ниючу спину.

— Може, тобі чогось хочеться? — запитала Марина.

«Лягти», — подумав я, а вголос відповів:

— Ні.

— Може, щось принести?

— Таблетку, — мовив я.

Марина розкрила долоню, у якій тримала флакон зі знеболюючим, і витрусила дві маленькі ясно-зелені гранулки.

— Зап’єш?

— Ні, — і почав розсмоктувати їх, як льодяники.

Але я встиг випити їх стільки, що вони вже не діяли на мене.

— Може, цигарку?

— Тут не можна курити.

— А ти обережно.

— Ні, — сказав я.

— А я ж спеціально до тебе приїхала… Хоча все чекала, що приїдеш ти… А потім зрозуміла, що тобі немає до мене ніякого діла…

— Коли я була маленькою, то знала, що ти був найкрасивішим. Як принц із Діснеївського мультика. Я уявляла собі тебе зі світлим волоссям і навіть думала, що за мить до твоєї загибелі плащ на твоїх плечах тріпотів, а меч у твоїх руках був червоним від крові ворогів.

Наскільки я пам’ятаю, мама їй сказала, що мене придавило снопов’язалкою.

— Віялкою.

Так. Що мене придавило віялкою.

— А потім я дізналася, що ти живий… Це було щастя. Справжнє. Те, що ти в мене був. Коли мене лаяли чи карали, або коли залишалась одна, то скаржилася тобі на свої образи. Я розмовляла з тобою і чула твій голос. Ти завжди відповідав мені. І ти був дуже добрий, єдиний, хто нічого від мене не вимагав, ні в чому не обмежував і ніколи не карав.

А мені гіршало. Очі сповнювалися туманом. Удари серця ставали настільки сильними, що іноді за ними я не чув Маринчиного голосу.

— Років у сім я мріяла про те, як ми жили б удвох, і я готувала б для тебе їжу. Чесне слово. Якби ти тоді з’явився, я б вийшла за тебе заміж. Чесно. Без усякого. Адже я тоді вже знала, як ти виглядаєш, а тому наша перша зустріч не змогла б мене розчарувати. Та тільки не було в нас цієї зустрічі…

А мені здавалося, що я кудись біжу й ніяк не можу втекти. Я застряг на одному місці, і мої ноги впаялися в асфальт. І одягнений я був якось дивно. Не міг зрозуміти як, але мати такий вигляд було огидно й соромно…