Читати книгу - "Шалена"

– Я нічого не хочу, – сказала Бет. – Я повертаюся до гуртожитку. Ви йдете?

Я подивилася на свою картоплю, а потім на Амброджо.

– Я скоро підтягнуся.

Бет сердито зиркнула на мене. Амброджо хитнувся. Певно, він був п’яний. П’яніший за мене, бо інакше я б не помітила. Ми сіли за столик на двох, щоб поїсти. Я потяглася за кетчупом.

– Чао! – сказав Амброджо, помахавши. – Побачимось.

Бет закотила очі й пішла геть.

Не пам’ятаю, чи я щось їла: я милувалась Амброджо. Очі диснеївського принца, губи, створені для поцілунків. Він видавався нереальним. Видавався рекламою якихось засобів, що допоможуть вам виглядати кращими й молодшими. Він виглядав як статист із фільму «Зразковий самець».

– Ходімо, – сказав він, беручи мене за руку. Я не могла повірити, що все це відбувається зі мною. Чому він обрав мене, а не Бет?

Наступне, що я пам’ятаю, – ми в кімнаті Амброджо, слухаємо «Парасольку» Ріанни, і я думаю, що це просто доля, що ми як Ромео та Джульєтта. Було очевидно, що ми просто створені для того, щоби бути разом. Було очевидно, що так нам судилося. Мені хотілося лише сподіватися, що ми не народилися під нещасливою зіркою, як коханці в тій п’єсі. Бо це погано закінчилось.

На тумбочці біля незастеленого одинарного ліжка Амброджо стояла лава-лампа. Червоне дещо формувалося в кульки, які роїлися всередині сріблясто-скляного циліндра. Я спостерігала за трансформаціями магми чи лави… (о, лава-лампа, мабуть, ось у чому річ) за її вируванням і булькотінням… Видовище мене загіпнотизувало. Зачарувало. Коли я перевела погляд на Амброджо, той знімав із себе сорочку.

– Я знаю, що ми щойно зустрілися, – сказав він своєму пупку, марно намагаючись розстебнути ґудзики. – Але я направду збіса тебе кохаю.

Він здався і зняв сорочку через голову. Він розстебнув блискавку на штанях і зняв їх. Я дивилася на нього в повному шоці. Не знаю чому. Певне, я досі не бачила голого чоловіка. Звісно, я бачила картинки й фотографії. Я знала, на що це схоже. Як вони виглядають. Але в реальному житті – ні. Не зблизька. Не отак. То було шаленство. Розряд електричного струму. Раптом я збадьорилась. Протверезішала. Щось типу того.

– Що ти сказав?

– Я тебе кохаю, – відповів він, тягнучись до моєї сукні й стягаючи її з мене.

Його слова кулями застрягли в моїх грудях. Досі ніхто мені такого не казав.

– Ти кохаєш мене? Чесно? Ти впевнений?

– Богом клянусь. Ти вийдеш за мене? – запитав він. Він віджбурнув боксери, що зачепилися за його ногу, спотикнувся і впав на ліжко.

– Припини, – сказала я, відвертаючись. Він говорив, ковтаючи слова. – Ти п’яний і не розумієш, що кажеш.

Він просто глузував.

– Ні, розумію. Справді, розумію.

Він потягнувся до мого ліфчика, але застібка була занадто складна, і він здався.

– Тобі подобається моя сестра, просто визнай це. В мене чоловіки не закохуються. Вони вважають, що я дивачка. Дивна близнючка. Невдаха. Схибнута.

Я встала з ліжка й почала шукати туфлі. Є лише одна, як у Попелюшки. Він встав, схопив мене за талію, притяг до себе й міцно тримав. Я відчувала в його диханні запах «Єгермейстра». Він був так близько, що я могла відчувати його смак.

– Мені подобається дивне.

Я подивилася йому в очі, і ми поцілувались.

Далі все в тумані, але коли я прокинулася вранці, то знала напевне, що я вже не незаймана, бо на простирадлі була кров, а Бет, здається, була на мене зла.

З Оксфорда я поїхала поспіхом. О дванадцятій починалася моя зміна в «Йо! Суші», і я не могла собі дозволити запізнитись. У мене вже й так лишалося останнє попередження. І мені були потрібні гроші. Тож я написала свій номер на звороті конверта й поставила його на подушку поряд із Амброджо. «07755 878 4557. Алві. Зателефонуй мені. Цілую». Він так мирно спав, що мені шкода було його будити. Я просто вислизнула в двері, причинивши їх за собою. Я вийшла в коридор навшпиньки, радісна, з усмішкою на все обличчя. Я не знаю, чому це називається «ганебною ходою». Якби тоді, о восьмій ранку, хтось помітив би, як я виходжу з його кімнати, вони постановили б, що я «брудна хвойда» або засудили б мене за моє недоладне вбрання. Без туфель (бо одну я загубила, а ходити в одній туфлі ще гірше, ніж зовсім без них, правда ж?), у зім’ятій сукні, зі скуйовдженим волоссям, із розмазаним по всьому обличчю макіяжем, із засосами, в плямах сперми, з несвіжим ранковим диханням. Та я не почувалася брудною, осоромленою, зніченою. Я зустріла чоловіка, за якого хотіла вийти. Настрій у мене був піднесений, я була в екстазі, в довбаній ейфорії. Щаслива вперше в житті. Знаєте, як я почувалась? Я почувалася цілою.

Пізніше, на тому ж тижні, коли він не зателефонував мені, я набрала свою близнючку й запитала, що там і як. Бет сказала, що Амброджо запросив її на побачення й що тепер вони пара. Чарунка. Офіційно разом. Вона сказала, що закохана до небес. Вона вибачила йому той одноразовий секс. Вона вже майже взялася за організацію весілля.

Четвер, 27 серпня 2015 року, 10-та ранку. Таорміна, Сицилія

Якщо рекреаційні наркотики – це робочий інструмент, то алкоголь – це кувалда, ні, не так – паровий молот (другий закон Ньютона: більше сили). Я не пам’ятаю, щоб пила, але оце «БАМ! БАМ! БАМ!» у моїй голові – певний знак похмілля. Певно, горілчана фея навідалася до мене й надрала мені зад. Я мало що пам’ятаю з минулої ночі. Я не знаю, де я. М’який трикотажний халат огортає мене теплом, під головою рожева подушка, якої я не впізнаю. Я позіхаю, потягуюся, тру кулаками очі. Я добре спала. (Напилася до нестями, скоріше за все. Припини так робити, Алві, це шкодить твоїй печінці.) Мої сітківки ріже й пече в орбітах. Я розплющую очі назустріч сліпучому світлу й заплющую знов. Де це я, в біса, знаходжусь? Це не моя кімната. Це не моє ліжко.

Я раптом сідаю на ліжку й оглядаю кімнату: це спальня Бет. Це ліжко Бет. Дивлюся на протилежний бік ліжка, але воно порожнє. Торкаюся простирадла, але воно холодне. Де Амброджо? Він спав тут? Я переспала