Читати книгу - "Чорний ліс"

Не маєш змоги обробляти свого німця – займися диверсією на мосту. І без питань, зайвих і недоречних.

Саме так кортіло відповісти Ванді сьогодні.

Та майор чудово розумів: вона негайно доповість своєму керівництву. Результатом напевне стануть тертя з польським підпіллям та Армією крайовою, нехай невеликі, та й у такому обсязі не потрібні зараз, коли партизанське з’єднання Ковпака вже вирушило в великий рейд по німецьких тилах. А паралельно на ділянці фронту між Курськом та Орлом готується велика військова операція.

Завдання Ковпака – послабити ворожий тил, розпорошувати сили, відтягувати на себе резерви.

Завдання таких підрозділів, як загін Маневича, – створювати сталі бази та опорні пункти у волинських лісах, забезпечуючи з’єднання можливістю для маневрів. Заодно – співпрацювати з польськими партизанами, котрі так само мають ділянку лісового фронту.

На тих, хто назвав себе Українською повстанською армією, жодна з цих сил не розраховувала. Її не брали до уваги ані в ставці Верховного Головнокомандувача, ані в штабі партизанського руху. На бандерівські загони не робили жодної поправки. Їх у кращому разі розглядали лише як німецьких союзників, а отже – такого самого ворога, як німця.

Тепер, виявляється, українці не просто крутяться під ногами, заважаючи всім довкола.

Вони претендують на те, щоб стати основним військовим гравцем на великій території від волинських лісів до карпатських гір, щонайменше.

Тож завданням групи Єрмолова несподівано для самого майора стала не активна боротьба з фашистами, а провокування німців на масштабні каральні акції проти українських повстанців. Вони вже почали ворушитися, розвідка донесла про ухвалене командуванням Поліції безпеки і СД рішення про організовану війну з націоналістами [33]. Ото цікаво: бандити воюють з бандитами, фашисти з бандерівцями, та хай уже так і буде. Лишається тільки підкидати дровець у вогонь, що органам НКВС завжди вдавалося найкраще, коли треба зіштовхнути між собою своїх ворогів й дивитися збоку, чим усе закінчиться. І потім добити того, хто переможе.

Подобається полякам чи ні, але вони будуть вимушені цей час грати на боці Єрмолова. І в ту гру, яку майор нав’яже союзникам.

Міркуючи так, не помітив, як Коля вже звернув із широкої дороги ближче до лісу.

«Хорьх» пірнув у гущавину.

Єрмолов нарешті скинув ненависний кітель.

2

Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА

Для розмови Хмара відкликав Коломійця не в бункер – чоловіки просто відійшли вбік, трохи далі від куренів на галявині.

Уже кілька днів Максим не міг зрозуміти, хто ж він такий тут, серед повстанців. Після повернення із Залісся його не взяли під варту. Хоча й не запропонували стати одним із них, не видали зброю. Коломієць їв з одного казана з бандерівцями, спав поряд із вояками. Говорив про різні речі з чоловіками, більшість із яких була приблизно одного з ним віку.

Невідомо, чи став Максим для них другом, проте ворогом його вже тут не сприймали. Звісно, Коломієць час від часу ловив на собі криві, не надто приязні погляди когось із бійців. Проте той, хто ставився до нового товариша з підозрою, тримався подалі, не вступаючи в розмови.

Першої ж ночі, коли Максима не взяли під варту, сталася невеличка пригода. Він прокинувся, бо захотів до вітру. Підвівся обережно, щоб нікого поруч не розбуркати. Крізь гострі й щільні верхівки дерев проглядалося на диво чисте, всипане зорями небо. Місячне сяйво зараз розтинало навіть рясну темряву чорного лісу, і він міг роздивитися на всі боки, перевіряючи, де можуть бути вартові і як би зі своєю потребою на них не наскочити. Потім подався, скрадаючись. І вже коли забрів далі за стовбури, примостився під один й почав розстібати штани, поруч, мов мара з хащ, виринув Гармаш.

– Стій. Куди зібрався?

Говорив тихо, теж не збираючись будити інших. У правиці Максим побачив наган, та ствол поки дивився в землю. У тому, що вояк стрілятиме, не вагаючись, щойно виникне така потреба, Коломієць не сумнівався. Як і в тому, що повстанець не промаже.

– Оправка, – пояснив так само тихо. – Пісяти припекло. Що не ясно?

Гармаш далі грався револьвером, та тримався вже не так войовниче.

– Ну, давай. Цюняй.

– А ти подивишся? Не бачив ніколи? Як мені чогось більшого закортить – теж стоятимеш тут? Ще й шматок газетки подаси?

– Лопух корисніше, – Гармаш неквапом сховав наган у кобуру. – Гляди мені. Я все бачу.

– І що ж ти бачиш?

– Усе, що треба, – вояк відступив на кілька кроків назад. – Спробуєш тікати, сам дожену, бо кулею не вцілю, темно. І не надійся, ти в цьому лісі все одно немовля. Я скорше наздожену, ніж підстрелю. Ясно?

– Та ясно вже, ясно! – Максимові пальці вже впоралися з ширінькою. – Ось легше мені зараз стане, тоді про все й поговоримо. Це за бажанням, звісно. Твоїм. А тікати мені, до речі, нема куди. Тому спи спокійно, дорогий товаришу.

Знизавши плечима й визнавши в такий спосіб власну неправоту, Гармаш відступив ще далі, зник з очей. Оросивши стовбур, Коломієць привів галіфе в порядок і, вертаючись назад до табору, не зустрів свого вартового. Укладаючись назад на своє місце, Максим зрозумів – тепер довго не засне, бо треба добре подумати над власними словами, які щойно вирвалися проти його волі. Значить, точно засіли глибоко, чекаючи нагоди вирватися назовні.

Іти Максимові Коломійцю справді не було куди.

Партизанський загін «Суворов» для нього закритий, бо там уже прилаштувалися вчорашні кримінальники Зуб, Савка й Князь – на законних правах бійців Червоної армії. Досвід оперативної міліцейської роботи, а ще більше досвід тісного спілкування з блатними в таборі підказував: жоден із компанії не зізнається в намірі зраджувати й тікати, куди очі бачать.

Буде добре, якщо Зубов, лідер бандитського гурту, скаже, що їхній командир, колишній – чи вже чинний, хрін його батька розбере! – старший лейтенант Коломієць загинув у бою. Чи під ним не розкрився парашут, як під нещасним Попом. Та знання подібного контингенту підказувало інший, не вигідний для Максима сценарій: Зуб цілком може заявити про намір старшого групи зрадити. Причин повно. Наприклад, образа на радянську владу за те, що посадила за ґрати. Інші двоє дружно підтвердять.

Коломієць уявляв собі механізм перевірки. Звичайно, у загоні Маневича спершу прибульцям не повірили, тож відбили по рації запит відразу до Москви.