Читати книгу - "Чорний ліс"

Значить, міркував Максим, укотре перевернувшись із боку на бік на розстеленому плащ-наметі, його поява серед радянських партизанів із правдою про те, що дійсно сталося в нічному лісі, нічого не змінить. Навпаки, далі віритимуть таким, як Зубов, а не йому. До того ж, навіть якщо матиме шанс довести все ж таки власну правоту, однаково доведеться пояснювати, де тинявся весь цей час. Заблукав у лісі? Шукав партизанів? А що їв, що пив? На змученого голодом не схожий. Прихистили місцеві? Добре, показуй, хто й де, нехай це підтвердять.

Словом, шансів вижити серед радянських партизанів, хоч і в загоні Маневича, хоч десь-інде, у нього не було.

Так само не мав жодних шансів уціліти, вирішивши втекти від повстанців та рухатися до лінії фронту. Припустімо, одного разу дійде, хай до російського Бєлгорода, що досить далеко звідси. Відразу ж потрапить до відділу НКВС, де доведеться відповідати на ті самі питання: де був, що робив, хто завербував, на кого працюєш. Довести власну невинуватість буде неможливо. А потрапити по етапу назад у табір, тільки тепер ще далі на Північ, – кращий із можливих варіантів, гірший – трибунал та розстріл на місці за зраду Батьківщині. Нехай нікого не зрадив, його розстріляють про всяк випадок.

Максимові Коломійцю не хотілося класти життя отак, задурно.

Тож якби ще кілька тижнів тому хтось сказав, що найбільш безпечним для нього далеко за лінією фронту буде саме військовий підрозділ тих, кого називають бандерівцями, – просто покрутив би пальцем біля скроні.

До того ж була ще одна обставина, яка заважала вирішувати власну долю.

Побачений уночі погром та грабунок, учинений у селі радянськими партизанами, поставив під великий сумнів правильність їхніх дій. Аби ще грабували Зубов із компанією, зрозуміти можна. Проте в злочинні дії втягнуто військовий підрозділ загону «Суворов». Є підозра: це не перша подібна акція й далеко не остання. Покараний за пограбування та вбивство мирних цивільних людей ніхто не буде, бо командир Маневич напевне знає, що відбувається. Без його відома подібне не коїться.

З огляду на злочин, спланований та скоєний ним самим, Коломієць не вважав себе святим. Проте знав: усьому є межа, навіть на війні. Отже, навряд чи зможе спокійно сприймати партизанські звичаї.

Кілька наступних днів після того Максим, наче так і треба, піднімався разом із вояками, шикувався, виконував усе, що й нове товариство. Хіба не ходив вартувати, не брав участі у військових нарадах та не доглядав за зброєю. Проте його дуже швидко й без особливих суперечок поставили на тилову службу: займався багаттям, варив їсти, навіть старанно зробив вигляд, що не почув, за що Назар, зовсім молодий вояк, дістав потиличника від Середи. А хлопчина лише бовкнув, досить щиро:

– То як, їсти кашу не боїмося? Москаль варив. Мо’, потруїть нас. Чи вже надзюрив туди, нє?

Коли старший товариш відважив по шиї – замовк, не протестував. Якщо й пожартував, після того подібний гумор зник з обігу.

Насправді Максим чекав якихось рішень від Хмари. Адже не могло тягнутися довго, щоб у бойовому загоні перебував чоловік із не до кінця визначеним статусом. І щойно хорунжий покликав на розмову, відразу зрозумів: крига скресла, зараз почує щось на кшталт остаточного вироку. Спокій кирпатого хорунжого не обманював: Хмара здебільшого лишався спокійним.

Хоч у надто критичних ситуаціях Коломієць його не бачив за короткий час знайомства.

– Закуриш?

– Не відмовлюсь.

Максим пригостився щедро порізаним самосадним тютюном, до якого вже встиг звикнути. Затягнувся, пускаючи дим убік.

– Для цього кликав?

– А хоч би й на перекур.

– Але ж не на перекур, пане хорунжий.

– То є правда, – кивнув Хмара й відразу перейшов до справи, запитавши руба: – Ти з нами тепер чи як?

– Ніби лишився, – сказавши так, Коломієць тут же виправився: – Тобто, ви самі лишили мене в загоні. Значить, довіряєте.

– Спробував би втекти – не вийшло б.

– І це я чудово знаю, Хмаро.

– Тому й не пробував?

– Не хотів.

Їхні погляди зустрілися. Максим не витримав першим, відвів очі, зробив нову затяжку.

– Чого не схотів? З нами бути вирішив? – тиснув Хмара.

– Слухай, а може так: я сам по собі. Не з вами, не з ними – ні з ким.

– Ніби мудрий. А такий дурний, прости Господи.

– Чого це?

– Війна. Навіть як сильно захочеш сам по собі триматися, нічого в тебе не вийде. З кимось однак мусиш бути. Здоровий сильний чоловік, умієш стріляти, даєш собі раду. До німаків зібрався?

– Ти, Хмаро, сам у це віриш?

– Не вірю, – легко погодився хорунжий. – Тоді, виходить, до совіцьких. Вони тобі наче свої… Чи вже ні?

Коломієць здогадувався, якої відповіді чекає Хмара. Та мовив після короткої паузи:

– Там багато хороших речей. Правильних, як я вважаю.

– Де?

– На тому боці, – Максим кивнув через плече. – Ви тут говорите різне про радянську владу. Але вона, Хмаро, в основі своїй непогана. Тутешні люди просто мало при ній пожили.

– Доста пожили! – відрубав хорунжий. – За поляків більше. Та два роки з товаришами так само під горло стали, як двадцять із панами. Через те, друже Максиме, у нас по селах та містах німців попервах квітами й хлібом-сіллю зустрічали. Думали: нарешті воля. А Гітлєр, між іншим, обіцяв її всім, кого тримали в неволі комуністи. Так само, як Сталін клявся народи від рабства звільнити та життє на райське перетворити. Слова, чоловіче, усі говорять однаково хороші, красиві й правильні. По ділах суди. А Сталін наробив не менше горя, ніж Гітлєр. І ти, друже Максиме, се мав би на власній шкурі відчути.

– До чого ці розмови? – наїжачився Коломієць. – Знову вербовка?

– Сам же казав – сидів у тюрмі, бо совіцького міліціянта вбив.

– Я застрелив його, бо він не відповідав своєму званню. Через його наклепи загинули достойні люди.

– Значить, особиста помста. Ти стати суддею й катом вирішив. За це понести заслужену кару згодився. Потому вийти й жити так, як жив далі. Я правильно тебе розумію?

– Десь так.

– А скажи мені, будь ласка, друже Максиме, – той міліціянт, тобою покараний, він хіба один такий? Може, на інших просто не знайшлося таких, як ти, сміливців із револьвером?

Шукаючи правильну відповідь, Коломієць докурив цигарку. Розтерши залишки пучками пальців, струсив їх на траву собі під ноги. Для чогось обсмикнув поли гімнастерки.

– Таких багато, визнаю. Було