Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

торкнулась його руки і раптом не відпустила її.

Усе в глибині душі впиралося тому, що мало бути, все в Айда-рові

кричало — ні, ні, ні, але багаття палахкотіло в очах Шолпан, палило його, і

він втратив самовладання, відчуття часу і себе.

Що робиться з кожним юнаком, коли він вперше пізнає жінку? Що

робилося з Айдаром, коли, кинувшись у провалля, знаючи всі жахи його і

небезпеки, він отямився десь лиш під ранок, коли Шолпан прошепотіла

йому на вухо, що треба йти, нехай приходить увечері.

Він закохався в Шолпан відразу, з першого ж погляду, з першої зустрічі

їхніх очей, і, як казала вона йому, його вона теж уподобала відразу ж, але

доля була інакшою, доля була жахливою, страшною.

Що було робити, як було жити?

З яким жахом чекав Айдар повернення Багенбая!

А минуло відтак майже півроку, коли одного вечора затупотіли коні біля

аулу і появився батир Багенбай зі своїм загоном. Повернувся з перемогою

над джунгарами, із здобиччю і славою.

І привіз розкішні подарунки улюбленій своїй дружині Шолпан.

Айдар не спав ночами, весь час пропадав на полюванні, рідко коли

потрапляв на очі батькові.

Аж той якось сам закликав його. Подивився на сина, побачив змужнілі

риси, майже суворий вираз обличчя, міцну, хоч і худорляву, статуру юнака і

сказав, що наступного разу забере його з собою в похід. Вже воїн з Айдара.

Це сповнило юнака щастям, аж очі заіскріли, він лише запитав, чому не

зараз.

— Тому, — сказав батько. — Я сказав — наступного разу. Все.

Багенбай поїхав у Туркестан із своїми воїнами, бо Есим-хан готував

новий похід і скликав усіх у столицю степового ханства.

Ось тоді й почалося знову.

Вже не мав стриму Айдар ніякого, почав забувати про обережність, бо

щастя, яке спізнав він з Шолпан, було тимчасове і вкрадене, а відтак ще

вабливіше і солодко-болюче. Він знав, що не дай Боже вийшло б усе якось

на яв, то не зносити йому голови. Але ж зупинитися вже не міг ніяк і ні

перед чим.

Ось так і вислідила його мати і вдарила по щоці, а тоді заплакала, лягла

в куток і не вставала довго, як виявилось, захворіла на важку лихоманку. Чи

то вона вистудилась, коли ніч сиділа, плачучи на березі озера та очікуючи

загулялого гріховодника сина, чи просто не витримала перенапруги від

того, що дізналась, але хворіла вона довго. Айдар сидів при ній, і

примовляв, і гладив, і ласкав її, нашіптував: «Айна-лайн, айна-лайн! Не

хворій. Видужай!»

Довго хворіла мати, а вже поправляючись, очі вернула від сина, підверталась від

його погляду, але ж і в ці дні він не уникнув юрти Шолпан, тільки що наспіх, тільки зовсім крадькома, а як мати поправилась, то принишк і собі і тільки тужив, мріючи зараз, аби швидше вернувся батько.

Багенбай приїхав неждано, хоч і очікували його вже віддавна, і наказав

Айдарові збиратися.

Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в

Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів — швидше, швидше геть звідси.

Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай

свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в

боях з джунгарами.

А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з

батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.

Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні

пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на

місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і

Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими

джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями

кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною

любов'ю, таким краденим коханням.

Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з

Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже — все. Він і

собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись

удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...

Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити

лютим вогнем.

І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому

на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.

Але розплела його доля. І він теж.

Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби

зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому

горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були