Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Ого!

А чому раніше так не могла?

Вперше я стрибала навколо коня, навіть не уявляючи, як до нього підійти. А тут прямо як справжня наїзниця себе повела.

Рейдел тільки хмикнув, дивлячись на цей несподіваний поворот і пішов до своєї кобили.

Село ми покидали через ворота на іншому кінці поселення. Їхали повільно, нікуди не поспішали. Жителі села проводжали нас поглядами, хтось махав рукою, прощаючись.

А потім я побачила її. Маленьку Лісану.

Причесане й викупане маля стояло біля невисокого будинку, що покосився, трималася ручонками за плетений паркан і дивилася прямо на мене.

— Дайте мені хвилину, — попросила я супутників, різко розвертаючи коня.

Той, на мій величезний подив, послухався. Не сталв виявляти характер. Ризикуючи більше не сісти в сідло, я ніяково сповзла по його боці і опинилася біля паркану будинку.

Лiсана розплющила рота, дивлячись на мене. А потім схлипнула, штовхнула хвіртку і кинулася до мене в обійми.

— Ви прийшли!

— Привіт, — я спіймала дитину і присіла перед нею навпочіпки. Змахнула світле пасмо з її обличчя і уточнила: — Як почуваєшся?

— Все добре завдяки вам, пані чарівниця, — затараторила дівчинка, накручуючи на палець кінчик коси з вплетеною в неї тонкою сірою стрічкою. — Я ж не знала, що то монстр! Я тільки лисеня побачила біля лісу. Адже лисичка — це захисник мій! Мене назвали так. Розумієте?

— Розумію, — лагідно посміхнулася я, вислухавши зізнання маленького дива. — Де твоя мама?

— На городі, — кивнула кудись у бік Лісана, заспокоївшись. Мабуть, їй не давала спокою власна помилка. — Звати її?

— Так, — попросила я і випросталась.

Малятко кинула на мене ще один короткий, сповнений захоплення погляд і побігла до мами, притримуючи руками коротке сіре плаття без рукавів.

Я ще раз подивилася на будинок, у якому дівчинка жила зі своєю сім'єю, і лише похитала головою. Це таверну-то я сараєм назвала вперше? Тоді це навіть не будинок.

І так шкода стало Лісану, так прикро, що вона росте за таких умов.

— О, пані чарівниця! — у мій бік поспішала невисока згорблена жінка в темній сукні і з розпатланим світлим волоссям, затягнутим стрічкою. — Це ж ви мою Лiсаночку врятували, правда? Дякую вам від щирого серця!

На очі матері навернулися сльози. А з-за її спідницю висунула свiйцікавий ніс сама дівчинка.

— Ви тут самі живете? — Запитала я, без запрошення входячи у двір чужого будинку.

— Так, пані чарівниця, — схилила голову жінка. — Чоловік мій у лісі зник. Лiсанці тоді й року не було. А батьків я поховала давно. От і справляємося з нею вдвох, так, доню?

Вона так ласкаво погладила дитину по голові, що в мене ком у горлі встав.

— Не знаю, що я робила б, не допоможи ви нам, — додала вона, а в очах блиснули сльози.

— Візьміть це, — я встигла витягти золоту монетку з гаманця, поки Лісана бігала за мамою, і зараз її жінці простягла. — Відремонтуйте будинок, купіть худоби, подбайте про свою доньку.

Жінка подивилася на мене, як на божевільну. Потім перевела погляд на гроші і похитала головою:

— Що ви, пані! Це я вам платити мушу за порятунок дитини! Як можна?

— Можна, — твердо промовила я, не прибираючи руки. — Візьміть, не ображайте мене.

Мама Лісани тремтячою рукою забрала в мене монетку і притиснула її до грудей. А потім впала на коліна, щось бурмочучи.

— Спасибі вам, пані чарівниця, — за мить я змогла розібрати цю фразу і кинулася піднімати її на ноги.

— Що ви тут влаштували? — обурилася я. — Це не пожертвування. Лісана сказала, що хоче стати чарівницею, коли виросте.

Я вже несла якусь нісенітницю, але зупинитися не могла. Хотілося, щоб ця дівчинка була щасливою. Просто хотілося. І я мала можливість допомогти. Після всього пережитого вона має пропадати тут.

— Я хочу їй допомогти. Від чистого серця. Припиніть мене бентежити!

— А я зможу стати чарівницею? — почувся тихий голос із-за спини жінки. Дівчинка, як і раніше, ховалася за маминою спиною, лише кидаючи в мій бік захоплені погляди.

— Ти можеш стати гарною людиною, — усміхнулася я. — А решта вже залежатиме від ситуації.

— Спасибі, пані, — ще раз низько вклонилася мати Лісани і пригорула до себе дочку. По її щоках текли сльози. — Я все для неї зроблю. Спасибі.

Я тільки кивнула і востаннє подивилася на врятовану дитину, перш ніж повернутися до коня.

— Мев, ти серйозно? — найманець спостерігав за цією сценою з самого початку. І зараз хмурив брови.

— А що не так? — хмикнула я, намагаючись прикинути, чи зможу ще раз залізти в сідло.

— Ти ніколи просто так не роздаровувала зароблене тяжкою працею. Та й не факт, що вона має хоч якусь схильність до магії…

— Зате вона має люблячу матір, — обрубала я й обійшла коня, щоб вести його до воріт на поводі. Залазити і злазити з неї щоразу — та ще тортура.