Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Розплющивши очі, я тільки через кілька хвилин зрозуміла, що це просто Рейдел стоїть за дверима, б'є кулаком у одвірок і монотонно повторює моє ім'я.

— Фел, вставай. Вставай. Фел. Вставай.

— Гаразд, — мляво пробурмотіла я, розриваючись між бажанням запустити подушкою в зачинені двері і уткнутися в неї обличчям.

— Не чую! Вставай! І що за несподівана звичка замикатися?

— Справді, — пробурмотіла я, підводячись. — Що ж за звичка?

Одягнулась і прошлепала босими ногами до дверей, щоб повернути в ній ключ. Відкрила і зустрілася поглядом із найманцем, який притулився плечем до косяка.

— Прокидайся давай, — без побажань доброго ранку скомандував він.

— Вже, — мляво кинула я у відповідь, повернулася спиною і пішла шукати взуття. Дивно, але я майже змирилася з думкою, що влітку ходитиму в чоботях. В них зовсім не було спекотно. Що знову ж таки дивувало.

— Не схоже, — долинуло мені в спину. — Спускайся. Зараз пообідаємо та поїдемо.

І в'якнула щось нерозділене. А коли я повернулася, Рейдела вже не було.

От і як розуміти, що за стосунки раніше були між ним та Феліцією. То він підколює та демонструє зневагу. Те ставиться по-дружньому легко. Таке почуття, що вони просто змагалися, як двоє найкращих найманців гільдії.

Найкраща найманка. Я. Три рази "ха"!

Тепер вже точно нi.

На обід я спізнилася. Воїн та принцеса вже закінчували їсти, коли я сіла за стіл.

— Доброго, — першою кивнула мені Ісіс, а я здивовано скинула брови.

— Добре, — відповіла я, беручись за свій уже встиглий охолонути обід.

Але діалог не розпочався. Чи то принцесі та найманцю не було чого сказати одне одному і мені. Чи не одна я не виспалася. Але супутники не пішли, коли доїли. Дочекалися, доки я закінчу з обідом. Навіть приємно.

— Сьогодні ми покинемо країну, — тихо промовив Рейдел, коли Ісіс першою встала. — Напишіть вашому батькові. Нехай не переймається.

— Добре, — кивнула дівчина. — Що йому ще треба знати?

— На ваш розсуд, — знизав плечима він, теж підводячись на ноги. А потім обернувся до мене: — Я підготую коней, чекаю на вас обох на вулиці.

Погляд найманця затримався на моєму обличчі трохи довше за необхідне. Настільки, що я вже почала шукати поглядом серветку, щоб перевірити, чи не залишився соус на щоці. І лише потім згадала, де я перебуваю. Які серветки, Марино, про що ти?

Тряхнувши головою, теж встала і пішла збиратися. Добре, що після ревізії усі речі повернула на місце.

У кімнаті до мого повернення зникла лохань  з водою. І повернувся одяг. Випрана і складена так акуратно, що я не втрималася і залишила мідну монетку на ліжку на знак подяки. Сподіваюся, що мене зрозуміють правильно.

Речі спустила сама, не стала звати того хлопця. Сумки Феліції виявилися не такими вже й важкими. Особливо після того, як я залишила ту жахливу сукню в кімнаті.

Може, воно тут кому до смаку прийдеться. Більше толку буде.

Комерційна жилка в мені прокинулася трохи згодом, коли вже було пізно повертатися за річчю та вирішувати, кому і за скільки її продати. Отже, я просто махнула рукою на свою внутрішню жабу і переконала її, що грошей і так достатньо. Особливо з огляду на витяги з якогось столичного банку, в якому у Феліції лежали ще заощадження.

— Ваша високість, — Рейдел пройшов повз мене, забрав у Ісіс сумку і допоміг дівчині забратися в сідло.

Три коні переступали з ноги на ногу біля входу в таверну. А я так і не зрозуміла, де тут у них стайня. Але мене це хвилювало мало. Більше турбувало, як прикріпити ці прокляті сумки до сідла.

— Якісь проблеми, Мев? — пролунало над самим вухом, а я ледь від переляку не впустила найважчу сумку. Із зіллями.

Ось цей сюрприз був би для мешканців села. Купа китів і жодної чарівниці, яка їм океан начарувати зможе!

— Допоможеш? — Я повернулася до чоловіка і простягла йому сумки. Найманець мене таким поглядом нагородив, ніби я йому пропонувала фен у ванну кинути.

— Мев, мені здається, чи ти зі мною заграєш? — хмикнув він, забираючи мою ношу.

— Чого?! — випалила я, а щелепа повільно почала з'їжджати у бік колін.

— Ну, то ти сама в сідло сісти не можеш, то покладу приладнати не в змозі. Зізнайся, я тобі подобаюсь? — засміявся він, покосившись у мій бік.

— Моя відповідь якось вплине на надійність кріплення? — уточнила я про всяк випадок, а найманець розреготався.

Він закінчив із сумками і обернувся:

— У сідло теж підсадити?

І так зігнув брову, що я розлютилася. Ось попросила якось допомоги, і все! Як у дитячому садку. Давай ще "тілі-тілі тісто" мені тут заспiвай, і я точно вирішу підпалити не собі долоні, а комусь волосся.

— Сама впораюся, — буркнула я і запхнула ногу в стремено.

Що сталося наступної секунди, я так і не зрозуміла. Руки самі потяглися вгору, коли я намацала опору. А потім оп! І я в сідлі!