Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Через три дні Хуліан з’явився з латунним танком для Хуана Мартіна і намистом з лазуриту для мене. Я виплакала всі сльози, і на зміну відчаю прийшла лють гієни: я напустилася на нього з лайкою і пазурами. Коли йому вдалося мене вгамувати, він жбурнув мені в обличчя один із тих своїх хитромудрих аргументів, в якому слова зі збоченою логікою викривлювали дійсність, і це збивало мене з пантелику.

— Яке ти маєш право ревнувати, Віолето? Чого ти від мене хочеш? Я закохався в тебе, уперше побачивши. Ти була єдиною жінкою, яка мене піймала, єдиною, яку я хотів мати за жінку.

— Твоє кохання тривало недовго!

— Бо ти змінилася, ти навіть близько не та дівчина, яку я полюбив.

— Для тебе час також не стоїть на місці.

— Я такий, яким був завжди, а тебе обходить лише твоя робота, твій бізнес, заробляння грошей — наче я нездатний утримувати родину.

— Ти міг би спробувати...

— А ти дала мені таку можливість?! — загорлав він, перебиваючи мене. — Ти більше поважаєш свого брата, ніж мене! Я не йду від тебе, бо ти мати мого сина, хоча вже не та супутниця життя й коханка, яку я хотів мати. Ти погладшала, розпливлася після першої вагітності, і я не хочу думати, якою катастрофою скінчиться ця. Ти втратила свою красу, жіночність і молодість.

— Мені всього лиш тридцять один рік!

— А на вигляд — всі п’ятдесят, ти зів’яла. З такою, як ти, навіть найбільший невдаха не схотів би спати. Мені тебе шкода. Я розумію, що це плата за материнство. Природа є нещадною до жінок, але вона не милує також чоловіків, які мусять задовольняти свої потреби.

— Це наші спільні діти, Хуліане. Ні ти, ні я не маємо права на невірність.

— Я не можу жити як чернець. У світі повно привабливих дівчат. Гадаю, ти помітила, що вони за мною бігають. Я мав би бути імпотентом, аби їм опиратися.

Він провадив у такому ж дусі, доки не порвав мене на клоччя. А тоді, коли побачив, що я вже морально вбита, обійняв і почав колисати, як немовля, втішати, запев­няючи, що ми можемо почати все спочатку, що ще не пізно воскресити наше кохання, якщо я докладу трохи зусиль зі свого боку, пообіцяю йому, що ми не матимемо більше дітей, сяду на дієту і стану такою, як раніше. Він мені допоможе, ми це робитимемо разом. А потім він доможеться від Фабіана, аби той погодився на визнання нашого з ним шлюбу недійсним, навіть якщо йому доведеться викликати того на дуель, і ми одружимося.

Й ось так я погодилася на стерилізацію.

Хуліан вирішив скористатися кесаревим розтином для того, аби мені перев’язали труби. Якби він був моїм законним чоловіком, лікар, ймовірно, зробив би це, не питаючись мене, та позаяк він ним не був, потрібна була моя згода. Я пішла на це, бо такою була умова, яку поставив мені Хуліан, і я думала, що двох дітей є достатньо, не уявляючи, який я завжди чутиму до нього жаль за те, що він мене до цього змусив.

Коли про це дізналася міс Тейлор, то запитала мене, чому він не зробив собі вазектомію, якщо не хотів приводити на світ дітей. Вона була передовою, як на свій час. Я б не наважилася запропонувати Хуліану це рішення, яке було покаранням для злочинців і замахом на його мужність. Посягання проти мене важило менше.

Моя донька народилася в той день, коли прокинувся і почав куритися засніжений аж до підніжжя вулкан. Усе ще одурманена анестезією, я через вікно своєї лікарняної палати побачила його вдалині — маєстатичного в своєму димовому плюмажі та білій мантії на тлі сапфірового неба — і вирішила, що моя донька зватиметься Ньєвес[7]. Цього імені не було серед тих, які я підібрала раніше. Хуліан захотів зробити мені приємність і погодився з ним, хоча сам вибрав ім’я Леонора — так звали його матір, але мені воно нагадувало про корову Рівасів.

Операція виявилася складнішою, ніж передбачалося: мені занесли якусь інфекцію, через яку я лежала пляцком два тижні, рана ніяк не гоїлася, лишивши по собі червонястий і набряклий, наче морквина, рубець на животі. Хуліан зі шкіри пнувся, доглядаючи мене: можливо, любив мене дужче, ніж я думала, а може, боявся лишитися сам з двома дітьми на шиї.

Джозефіну Тейлор відпустили зі школи, де вона вчителювала, щоб перший місяць доглядати за мною, і ми мали нагоду розповісти одна одній, як нам жилося, відколи ми розсталися. Вона розказала, що в Тереси завжди напохваті валізка з одягом і предметами гігієни для в’язниці, куди вона часто потрапляла за те, що була баламуткою і симпатизувала комуністичній партії, яка діяла в підпіллі. Поліція ставилася до неї поблажливо, як до ледь схибнутої, а інші ув’язнені жінки сприймали її як героїню. Судді, стомившись від її повторних переступів, через кілька днів випускали її на свободу з марною порадою поводитися як порядна жінка. Після багаторічної боротьби за жіноче виборче право в Тереси була сила-силенна справ. Міс Тейлор сказала мені, що роботи ще багато: існує довгий перелік жіночих вимог, які ніколи не спадали мені на думку. Через кілька місяців ми, жінки, вперше зможемо голосувати на найближчих президентських виборах, і Тереса ходила від дверей до дверей, пояснюючи, як це відбувається, бо нічого не зміниться, якщо ми не скористаємося цим правом. Я навіть не внесла себе у списки виборців.

Джозефіна перетворилася на опасисту матрону, вбрану, як місіонерка, із сивим волоссям і лицем, помережаним дрібними зморшками і тонкими червоними прожилками, але її круглі блакитні очі та молодеча енергія лишилися такими, як були. Щодня навідувався Хосе Антоніо — буцімто справитися про моє здоров’я, але насправді для того, аби побачити єдине кохання свого життя. Він також передчасно постарів через самотність. Коли я побачила, з якою радістю він п’є чай і грає в доміно з міс Тейлор — як у ті часи, коли ми жили у великому домі з камеліями, мені спало на думку попросити падре Кірогу про те, аби міс Тейлор врешті погодилася вийти за нього заміж, та це означало б покинути Тересу Рівас. То була недобра