Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Коли Хуану Мартіну виповнилося вісім років, уже було очевидно, що він не пішов у свого батька ні зовні, ні характером: то був спокійний хлопчик, який годинами міг бавитися сам, добрий учень, обережний і несмілий. Грубі ігри, якими батько намагався пробудити в ньому мужність, жахали його; його мучили кошмари, він страждав на астму й алергію на пилок, порох, пір’я і горіхи, але був розвинутий понад свій вік і мав лагідну вдачу, що робило його невідпорно чарівним.

Хуліан вимагав від нього те, чого хлопчик не міг йому дати, і не приховував свого розчарування. «Доки ти будеш його балувати, Віолето! З нього виросте баба», — кричав він у присутності Хуана Мартіна. То була його нав’язлива ідея. Він бачив тривожні ознаки ймовірної гомосексуальності: малий забагато читав, у школі водився з дівчатками, носив надто довге волосся. Він змушував його пити вино — аби той навчився робити це з ясною головою і ніколи не п’янів; ставити всі свої кишенькові гроші у покері — аби той навчився вигравати і програвати з байдужим виглядом; грати у футбол, до якого малий не мав ані найменшої схильності. Брав його з собою на полювання і на боксерські поєдинки і ярився, коли Хуан Мартін плакав через поранену тварину або заплющував очі через жорстокість видовища. Мій син ріс із нездійсненним прагненням заслужити від батька схвалення, знаючи: що б він не зробив, цього буде замало. «Вчися у своєї сестри», — часто натискав на нього Хуліан. Бо у Ньєвес було все те, що він хотів бачити у своєму синові.

Із першої ж миті, коли з’явилася на світ, Ньєвес була гарна. Вона народилася без зусиль, з обличчям ляльки й круглими очима, криклива, вимоглива й голодна. В рік вона вже обходилася без підгузків і перевальцем дибала по хаті, висуваючи шухляди, ковтаючи комах і буцаючись головою об стіни. В шість скакала верхи на коні і сторчголов стрибала з найвищого трампліна в клубному басейні. Відзначалася такою самою, як у батька, відвагою і тягою до пригод. Була настільки гарною, що на вулиці незнайомі люди перепиняли нас, аби помилуватися нею, і такою зваб­ливою, що мій брат благав не лишати його самого з нею, бо Ньєвес могла попросити в нього що завгодно і він не міг їй відмовити — як тоді, коли вона захотіла золотий зуб Хосе Антоніо і той попросив дантиста зробити ще один такий самий і Ньєвес почепила його собі на ланцюжок. У неї був хрипкий і сексуальний голос, невідповідний її віку, і Хуліан навчив її усіх пісень зі свого репертуару, аби співати дуетом, — навіть сороміцьких пісень моряків. Вона росла балуваною та егоїстичною. Я намагалася привчити її до дисципліни, але Хуліан руйнував усі мої наміри: Ньєвес отримувала те, що просила, а я діставала нагану. Я не мала у своїх дітей авторитету. Хуану Мартіну він був не потрібен, а от Ньєвес придався би.

Не з любові до Хуліана, а щоб утерти йому носа, після народження Ньєвес я встановила для себе спартанську дисципліну, аби бодай частково повернути собі колишній вигляд, який, на його думку, був моїм єдиним достопам’ятним атрибутом. Я хотіла довести, що він помилявся щодо мене, що я контролюю своє тіло і життя. Я їла лише підніжний корм, як віслюк, найняла футбольного тренера, аби він тренував мене так само строго, як своїх гравців, і оновила свій гардероб у відповідності з модою, впровадженою Діором — із широкими спідницями і приталеними жакетами. Результати, які не забарилися, не покращили наші з Хуліаном стосунки, але змусили його ревнувати мене. Мене це забавляло, хоча й доводилося терпіти його вибухи гніву. Одного разу він вивернув на мене таріль з креветками в томатному соусі, бо моя чорна шовкова сукня здалася йому надто декольтованою, а я відмовилась вдягнути іншу. Це сталося на прийомі, влаштованому для збору коштів на школу для глухих, де був присутній журналіст із фотоапаратом, тож на фото в газеті ми вийшли, як два психи.

Ми жили разом не один рік, і люди вже сприймали нас як подружню пару, а ті, хто ставив під сумнів наш родинний стан, робили це там, де Хуліан не міг їх почути. Ми були заможні, жили добре, нас приймали в товаристві, однак ми не могли відправити Хуана Мартіна і Ньєвес у найкращі школи, бо ті були католицькими. Попри все, чого ми добились, я жила з каменем на серці, вічно перелякана, сама не знаючи чого. На думку Хуліана, я не мала на що нарікати, оці мої страхи — наче плювок у небо, чого мені ще треба, я вічно всім не задоволена, якась бездонна бочка.

У матеріальному плані нам і справді нічого не бракувало, але мені весь час здавалося, що я балансую на канаті й от-от упаду, потягши за собою дітей. Хуліан тижнями десь пропадав і вертався без попередження — іноді радісний і з купою подарунків, іноді — вимучений і ослаблий, не пояснюючи ні де був, ні що робив. Про наше одруження не було й мови, попри обіцянки Тереси Рівас, що закон про розлучення буде схвалено. Фабіан, схоже, не мав нареченої, і марно було сподіватися, що він принесе мені згоду на визнання нашого шлюбу недійсним на срібній таці, як передрікав Хуліан. Утім, узаконювати наш союз, що не один рік було моєю нав’язливою ідеєю, мені хотілося щораз менше, бо дедалі більше пар розлучалося і сходилося з іншими людьми. Крім того, я інтуїтивно розуміла, що мені невигідно зв’язувати себе подружніми узами з Хуліаном. Незаміжньою я мала більше влади і свободи.

Хосе Антоніо також не поспішав одружуватися. «Він точно гомік», — стверджував Хуліан, який ледве його терпів, бо мій брат був джерелом моїх доходів і моїм єдиним захистом супроти його диктаторської влади. Його заробітки пілота були такими нерівномірними, що здавалися наслідком фарту за гральним столом, натомість мої прибутки були надійними, бо «Рустикальні доми» розрослися, як восьминіг, і простягли свої щупальця у різні провінції. Кілька років перед тим я переконала Хосе Антоніо і Марко Кусановича в тому, що з огляду на клімат нашої країни — із грозовими зимами і посушливими літами — ми мусимо подумати про ізолюючі панелі, які застосовують в інших країнах. Я поїхала в Сполучені Штати, розвідала виробництво збірних конструкцій і ми застосували таке саме для «Рустикальних домів»: прошарок мінеральної вати як ізолятор поміж двох панелей з деревинностружкової плити. Прості дерев’яні хатки для сільських трудівників, робітничих поселень і морських курортів перетворилися на збірні будинки, які