Читати книгу - "Безцінний"

так, що її очі опинилися майже на рівні мого пупка», що було Зоф’єю та Лізою одностайно визнано огидним сексистським жартом, ще й тим огиднішим, що насміхався з інвалідки. Відповідь «Заздрите, пенсіонерки, бо теж хотіли б бути такими сексі» — не виправила його становища. Кароль також обережно скористався своїми контактами, щоб дізнатися все про Даррена Ричмонда і його колекцію. Отримав підтвердження, що він справді купив Гассама на аукціоні «Сотбіз», існувала також підозра, що придбав «Селянина з вилами» Вінслова Гомера[45], який пішов у «Рокфеллер-плаза» за фантастичну суму майже у два з половиною мільйона доларів, а також дві менші картини Вістлера[46]. Скидалося на те, що поціновувач літератури Ричмонд раптом став шанувальником американських імпресіоністів.

Зоф’я і Кароль зайнялися імітацією переїзду до Нью-Рошелл. З цією метою Лоренц купила повну обстановку будинку на гаражному розпродажі в Нью-Джерсі й наказала завезти її кількома рейсами до резиденції. Їх переважно турбувало те, щоб хтось заносив меблі, до коробок навіть не зазирнули. А шкода, бо в одній із них було непогане зібрання коміксів з початку золотої ери, серед них знаменитий двадцять сьомий випуск журналу «Detective Comics», у якому вперше з’явився Бетмен. Раритет знайшовся в гаражі будинку середнього класу в Нью-Браунсвіку, Нью-Джерсі, оскільки свого часу був єдиним вартісним майном Ларрі Андервуда. Ларрі переспав з дружиною свого друга, внаслідок чого жінка завагітніла. Коханці вирішили, що попри це все залишиться як було, а Ларрі подарував їй свою колекцію, щоб вона продала її у відповідний час і використала кошти на виховання їхнього сина. Жінка, яку звали Рита Блекмур, спочатку з переляку заховала комікс, а потім про нього забула. Ні Кароль, ні Зоф’я, які мали уявлення про його вартість, не зазирнули до коробки; саме так журнал врешті потрапив до рук карлиці Бриджет Корбетт, яка була в розпачі від подій у Рошелл-Хайтс, після яких втратила добру роботу в агентстві нерухомості. Через два роки вона продала комікс через аукціон «Крістіз» майже за два мільйони доларів, знайшла собі чоловіка, вищого від неї майже на метр, і почала давати сексуальні поради на ранковому телебаченні, але це вже зовсім інша історія.

Зоф’я провела трохи часу, спілкуючись зашифрованими каналами із найвищими особами в державі. Метою було спонукати до візиту у Вашингтон когось настільки впливового, щоб прилетів урядовим літаком, яким би потім до Польщі повернувся Рафаель і вони, якби щось пішло не так. Зоф’я не була в захваті від такого варіанта, аварійна евакуація означала, що ніколи не зможе легально повернутися до Штатів, а мала ж іще бажання побачити Великий каньйон і парк «Йосеміте». Але врешті вирішила, що це невелика ціна за повернення до Польщі її найціннішого загубленого твору мистецтва. Є ще кілька гарних місцин на цій планеті і їй швидше не вистачить років, аніж місць для відвідин. Врешті було вирішено, що до Вашингтона приїде її шеф, міністр закордонних справ. Дата візиту визначила також дату пограбування — у них залишилося три дні.

Останнього вечора перед запланованою акцією, коли Кароль із Лізою вже мешкали в Нью-Рошелл, а зла на себе Зоф’я не могла перестати думати про те, наскільки повно вони вдають своє подружнє життя, дійшло до конфлікту, через який план мало не зірвався.

Кароль розсівся зі склянкою на величезному пуфі, який він привласнив іще першого дня і який залежно від настрою слугував йому кріслом, канапою чи ліжком, коли він засиджувався у вітальні з бурбоном і йому не хотілося повертатися до спальні. Решта ставилася до цього не надто прихильно, а Ґмітрукові це помітно діяло на нерви.

— Віднині вже не маємо права на помилки, — почав Анатоль, схилившись над мапою Рошелл-Хайтс, яку вони називали штабом. — Перевіримо ще раз евакуаційні шляхи, а завтра о дев’ятій ранку зустрінемося тут на останній брифінг.

— Може, о десятій? — кинув Кароль, сповзаючи з пуфа, що виглядало як химерний танок, бо не хотів ставити склянку і мусив так балансувати тілом, щоб не розхлюпати свого, як він його називав, кукурудзяного чайочку. — Адже потім, скоріше за все, змиємось, а я хотів би придбати в антикварній крамниці двох «гітлерів», на батьківщині розлетяться як гарячі пиріжки.

Лоренц не витримала.

— Ти не міг би зробити мені приємність, — процідила вона, — і припинити називати польську національну спадщину «гітлерами»? Хоча б на два найближчі вечори?

Ліза, що сиділа на столі, теліпаючи ногами й бавлячись телефоном, пирснула зо сміху. Це ще дужче розсердило Зоф’ю.

— А ти чого смієшся? Хоч це й не дивно, адже ти, що характерно, саме зі Швеції, враховуючи, скільки ви в нас украли в сімнадцятому столітті. Ви збивали навіть архітектурні елементи й сплавляли Віслою кораблями до Швеції. Ти знала про це? Навіть гранітні плити не проминули, про дрібніші деталі навіть не згадую.

Шведка не удостоїла її ні поглядом, ні відповіддю. І далі сиділа, втупившись у телефон.

— Нічого сказати? — не припиняла Зоф’я.

— Навіщо мені битися головою об стіну? — Шведка не відривала погляд від телефона. — Завтра акція, тренуюсь.

— Цікаво, що це ти тренуєш?

— Влізаю в різні телефони. Ти б краще знесла ніжні есемески від своїх бахурів, лялько.

Очі докторки Лоренц, хоч це й здавалося неможливим, зробилися ще чорнішими. Рушила в бік Лізи, наче хотіла на неї напасти, але Кароль, розхлюпуючи бурбон, з легкістю відтягнув її в іншу сторону. Ретельно злизав краплю, що повзла до зап’ястя, а тоді озвався:

— Гаразд, спокійно. Жодних «гітлерів», обіцяю. Сваритися будемо післязавтра.

Зоф’я стояла в бойовій позиції на відстані кількох сантиметрів від нього. Непорушно дивилася йому в очі. Сама аж нетямилась від злості, але все одно подумала, що колись у такій самій ситуації він би її поцілував. Це розсердило її ще більше.

— Я перепрошую, якщо це дурне питання, але про що власне йдеться з цими «гітлерами»? — Слова Анатоля були як шпилька, що проколола кульку.

— Розкажи йому, — роздратовано кинула вона. — У мене немає сил.

— Гітлера вважали знавцем малярства, але він мав жахливий смак, — пояснив Кароль. — Любив великі олійні полотна, блискучі від лаку, реалістичні. Його улюблений Циґлер[47] був таким реалістичним, що його глузливо називали митцем лобкового волосся. Усе сучасне мистецтво, яке народжувалося тоді, було для нього entartete, виродженим, надстаранні нацисти навіть пустили з димом трохи Пікассо і йому подібних, але це окрема історія.

— А що не так із ввезенням «гітлерів» до Польщі?

Кароль зробив ковток бурбона.

— Польський покупець нині має смак, як у Гітлера. Він хоче мати великі олійні полотна, реалістичні, блискучі від лаку,