Читати книгу - "#Галябезголови"

— Леоніде, а ви що про все це думаєте?! Бо ми з вами так і не встигли обговорити надзвичайну подію! Ви так швидко поїхали! Навіть не дочекалися мене у лікарні, коли мені обпечені руки рятували, — інстинкт самозбереження вимагав від пані Жадкіної героїчних вчинків. Опосередковано вказати нардепові на дивну поведінку його помічника було вкрай ризикованою затією, та Юля забула про обережність.

— Не дочекався, бо ригав у лікарняному туалеті! А потім там знепритомнів! Струс мозку у мене! Задоволені, Юліє Володимирівно?! Бо вас так напружує те, що мене не вбили під час пограбування, що я аж починаю хвилюватися за ваше психічне здоров’я! — не приховуючи роздратування, відповів Бурсак.

Гашинський з цікавістю глянув на Жадкіних, перевів погляд на Бурсака.

— Боїтеся… — констатував. — Ви всі — боїтеся! Значить, хтось із вас точно винуватий!

— Оресте Валерійовичу! Дарма ви так! — подав голос полковник Жадкін. — Ми з Юлею, та і Льоня… Ми вас ніколи не зрадимо! І не підведемо! Присягаюся! Ми ту паскуду, яка всю цю кашу заварила, знайдемо! Він вже — труп!

За тиждень після резонансного вбивства матері народного депутата Ореста Валерійовича Гашинського, про яке з істеричним надривом прокричали усі медіа, навіть журнал «Дівчачі штучки», і непублічного, не помітного непосвяченим зникнення кейса з готівкою Юрко Консуматенко вперше відмовився від горілки.

— Все! Більше не можу! Передоз! — пояснив Гавані, знайомому свого знайомого.

Філософ і барига Гавана, дужий дядько років сорока, жив у Козельці, приторговував краденим і погодився не тільки скупити оптом увесь крам, який Консуматенко поцупив у Хмельницькому, у монастирі і на київському Печерську і припер до Козельця сьомого березня під ранок, а й гостинно відчинив для Юрка двері своєї дерев’яної, обкладеної цеглою хати: живи, їж, пий, розмірковуй про недосяжну неосяжність життя!

Консуматенко загнав на подвір’я брудно-зелений «міні-купер», на радощах залив у себе майже літр горілки, тому став щедрим до безглуздя: за безцінь віддав Гавані все, крім грошей і коштовного чоловічого годинника з квартири віруючої бабці. Гавана щось перепродав одразу, щось притримав, але відмічали життя як факт щодня, тобто без передиху пиячили вже майже тиждень.

У ніч з дванадцятого на тринадцяте березня Юркові Консуматенку приснився жахливий сон. У ньому гостинний хазяїн Гавана затято намагався відмичкою відімкнути багажник Юркової щасливої жабки, а поряд стояв дід і голосно реготав. Уві сні Юрко кинувся було до Гавани, заволав: «Пішов у дупу, козел ти! Не підходь до моєї тачки!» Та дід раптом став великим, як… танк Т-34, навів на Юрка щось схоже на ствол… Чи то був не ствол?! Але те довге і тверде, що стирчало грізно, як гагахнуло по Юркові чимось ядучим і смертельно отруйним, бо впав і лежав! Не міг підвестися! Лише спостерігав, як підлий Гавана нишпорить по подвір’ю, врешті знаходить сокиру, повертається до бідненького «міні-купера» та я-а-ак дасть по багажнику сокирою!

— Моя ти жабочко! Жабусінько! Жабусюсічко! — аж заплакав уві сні.

Як прокинувся, то вже не плакав. Підхопився з постелі, одразу побіг на подвір’я, де стояв «міні-купер». До багажника! Зачинений. Але біля замка — нові свіжі подряпини, наче хтось намагався непомітно для хазяїна відчинити багажник і ретельно його обслідувати.

— Сука! От же сука! — кинувся відчиняти багажник, а руки тремтять. Невже дід брехав, коли обіцяв, що жабчин багажник стане надійнішим, ніж банківський сейф?!

Відкинув кришку багажника: все на місці? Все! Навіть жовтий ошийник нікуди не дівся, поряд із мішком грошей валяється. Взяв ошийник, посунув до кухні, на якій Гавана вже рубав ковбасу з хлібом на сніданок. «Треба валити звідси!» — подумав.

— Це що? — Гавана взяв ошийник, який простягнув йому Юрко. Роздивлявся уважно м’яку жовту шкіру, металеві шипи і кільця.

— А самі як вважаєте? — спитав гість.

— Який сенс висувати версії, коли на оцій блясі ясно означено: Мурчик! — Гавана приміряв ошийник на свій зап’ясток, усміхнувся, почав застібати його. — Хоча може слугувати і браслетом мені. А чому? А тому, що чужі світи руйнуються блискавично і легко, тому — варіантів два! Варіант перший: я — Мурчик.

— Вибачте, тільки не для мене!

— Варіант другий, — розмірковував Гавана, наче і не чув Юрка. — Знімаємо бляху з «Мурчиком», і — чао! Не лишається нічого від енергії того світу, яка була у цьому ошийнику до мене. Тепер він — мій браслет. Частина мого світу, — глянув на гостя, вказав на ошийник. — Він же мій?

— Ясна річ, Гавано! Ви ще питаєте! Я би віддячив за гостинність чимось більш коштовним, та, на жаль, життя ще не подарувало мені золотого квитка.

— А чого це ти, Юрку, дякувати взявся? Вже їдеш? — не приховуючи прикрості, спитав Гавана.

Консуматенко насторожився: ого! Треба рвати кігті! У козелецького знайомого його знайомого, здається, сеча у мізки стрільнула. Одне необережно слово — і Гавана реально може за сокиру схопитися, хоча, зважаючи на міцну статуру дядька, він легко впорається з Юрком і без сокири, і коли прикінчить гостя, то полізе до багажника жабки!

— Скоро поїду, — мовив байдужо, ніби геть нічого його у цьому житті не хвилювало. — Може, завтра надвечір.

— Завтра?

— Та ясно, що не сьогодні!

— Це діло обмити треба! — сказав Гавана.

Отут Консуматенко і ляпнув:

— Все! Більше не можу! Передоз!

— Який ще передоз? Що за маячня? Може, просто не поважаєш мене? — Гавана поправив жовтий шкіряний ошийник на своєму зап’ястку, торкнувся гострих металевих шипів, що вони… «…Без проблем залишать у моїй черепушці дірки, якщо діло дійде до мордобою!» — із жахом констатував Консуматенко.

Заметушився, засовався.

— Не ображайте мене! Я на все готовий, аби довести, як поважаю вас! От чого ви хочете? Та кажіть! Чого? На коня? Не питання! У мене ще є трохи грошей! — поліз до кишені, дістав п’ятсот гривень, простягнув Гавані. — Принесете пального? Заправимося, щоби потопити дурні думки про передоз! Який передоз? Де? Труби горять!

Гавана усміхнувся ніби і схвально, та очі його горіли таким агресивним хижим вогнем, що у Консуматенка від страху по спині потік холодний липкий піт.

— Добре. Заправимося, — відказав козелецький ґазда. — За життя побухтимо, бо якщо за життя не говорити,