Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

це підстава? – вперше заговорила Кіка, переймаючи естафету. На її обличчі з правильними рисами була відраза. Кшептовський вірив, що це не фальшивка. Його колишня колега з фірми була невдоволеною двоєдушними людьми, навіть якщо ця двоєдушність була вимушена драматичними обставинами. – Що це панна Анастасія вела тебе, а не ти її? Тобі відомо, що відразу після твого арешту вона знову була в центрі уваги і навіть отримала підвищення? Це й сьогодні вона номер один. У неї багато грошей. Її всі люблять.

- Це не вона.

- Для тебе буде краще, якщо ти змиришся з тим, що вона тебе засипала. І саме за це її винагородили.

Ференц похитав головою, як уперта дитина, яка не погоджується з тим, що його покарали за те, що він з’їв банку варення.

- Але це, можна сказати, лише вступ, перша дія, – знову долучився до розмови Кшептовський. – Ти розколовся не тільки тоді. Білоруський КДБ здав тебе ФСБ, і ти колешся для них і сьогодні. Тобі платять, чи вони хотіли розкрити вашу співпрацю?

- Спекулюєш, – прогарчав Вайман.

- Хоча, твій шеф усе знав... адже з лап КДБ тебе витяг полковник Малішевський, так? До речі, сюжет мов з бойовика: у формі білоруського генерала, за підробленими документами, він увірвався в СІЗО, як до свого будинку, накричав на охорону і забрав тебе з собою. У будь-якому випадку ти завдячуєш йому життям, чи не так?

- Ні! – Ференц подивився Кшептовському в очі.

- Ні? Ось такий ти невдячний?

- Я не працюю на ФСБ, – рішуче заявив капітан. – Тоді я розколовся, так. Я рятував життя, розумієш? Я рятував своє сране життя. Ти б зробив те ж саме, я можу тобі обіцяти. Але я не працюю на росіян.

- Коли хтось вже починає говорити, він зазвичай і продовжує.

- Не в цьому випадку.

- Запитаємо Малішевського.

- Він вірив, що я невинний. Він мене витягнув, а потім, як я вилікувався, посадив на рік за письмовий стіл. Спрепарував рапорт. Ні слова про Анастасію. Мій провал здавався нещасним випадком.

- Ти не невинний. Агентуру в Білорусі розбили через твою балакучість.

Свідома жорстокість. На обличчі Ференца знову з'явився біль.

- Думаєш, я не знаю?

- Малішевський ризикував, що хтось відкриє правду, – вставив Толяк. – Так само, як ми зараз.

Ференц знизав плечима, вирішивши, що не зобов’язаний відповідати на запитання, яке не було поставлене.

Кшептовський уважно подивився на нього. Він відчував тривогу. Чоловік не зізнався, що співпрацював з росіянами, і, що більше, від нього віяло якоюсь однобокою і змиреною щирістю; біль і докори сумління були справжніми. Кшептовський інстинктивно повірив розвіднику, і це його непокоїло.

Щоб його офіційно звинуватили у державній зраді, Ференц мав зізнатися. У них не було вагомих доказів, і Малішевському вдалося приховати навіть те, що поляк відкрив білорусам під тортурами. Розвал агентської мережі міг мати інші причини. Тим не менш, обов'язково потрібно поговорити з полковником, вислухати його версію, спробувати знайти лазівки.

Він думав про наступне запитання, але не встиг поставити його. Його роздуми перервав дзвінок телефону Ваймана.

Подзвонив полковник Холиченко.

***

Фомін дивився на екран мобільного телефону. Обличчя Москалевича було добре видно, хоча фото явно зроблене поспіхом і з незручної позиції. Очі полковника були заплющені, а риси обличчя стягнені від болю. На грудях було дві криваві рани.

- На фото не видно, що цей негідник мертвий, – сказав майор.

Капітан Аркадій Шатович витер рукою кров, що просочувалась крізь імпровізовану пов’язку на скроні. Осколок скла глибоко проник у шкіру й досі залишився в рані. Двом людям у його машині пощастило менше; як тяжкопоранені, вони виявилися непридатними до подальших дій. На полі бою залишилося четверо операторів – екіпаж другої машини.

- На дев’яносто відсотків він мертвий. Він отримав дві кулі в груди, - відповів офіцер. – Я бачив його зблизька. Якби не люди, які йому допомагали, я б сам перевірив.

Фомін погодився з ним. Для підвищення ефективності група використовувала спеціальні розривні боєприпаси. Поранення, нанесені кулями цього типу, спричиняли великі ушкодження, які найчастіше закінчувалися смертю; людина, яку двічі влучили в груди, навіть якщо вона була в бронежилеті, мала примарні шанси вижити.

Так чи інакше, але легенда ФСБ, всесильний полковник Сергій Москалевич, вже не становить загрози, принаймні в найближчому майбутньому. І саме найближчі години визначатимуть успіх місії. Фомін багато в чому знав загальний план цього етапу війни, а про решту здогадувався. Його люди були одним із елементів, дуже важливим, навіть вирішальним, але не єдиним. Операцію, сплановану з розмахом і фантазією, завершать інші. І разом вони будуть святкувати успіх.

Він докоряв собі за цю думку. Бажання тріумфу не було у його характері. Вони усунули одну з перешкод, але ще не виграли війну. Насправді вони навіть не виграли першу битву.

- Ви знаєте, хто ці люди?

- Той, хто за кермом, точно Ференц. Одна з жінок – Мокржицька. Інших двох не знаю.

- Поляки?

- Важко сказати. Великий добре стріляв. Власне, він сам опікувався нашими.

Фомін запалив.

- Дивно, навіщо полковник прийшов до поляків, – пробурмотів він собі під ніс.

Шатович не відповів.

- Нехай вас хтось перев'яже, – наказав Фомін, відмовившись від припущень про мотиви Москалевича. Щось в цій всій справі для нього не грало. Кожен, хто переходив на інший бік, йшли до американців чи англійців. Фомін не міг пригадати моменту, щоб хтось важливий попросив притулку в країні Східної Європи. Треба буде розпитати нагорі, покопирсатися. У нього були близькі друзі, які були чудово обізнані з тектонікою кремлівських залежностей. Вони допоможуть. Вони вірили в справу, тому допомагали охоче. – Ти стікаєш кров'ю. А ти мені потрібен у хорошій формі.

- Зараз займусь цим.

- Скажи людям, що ми виїжджаємо через п’ятнадцять хвилин.

- Звичайно, товаришу майоре.

***

- Ти серйозно? – запитав Толяк. Він був щиро вражений. Вайман щойно закінчив розмову з Холиченко.

- Цілком серйозно. Президент Зеленський запросив нас усіх трьох до президентського палацу на 22:00. Він хоче подякувати нам особисто за допомогу в ліквідації російських диверсійних груп.

Толяк подивився на Ваймана з недовірою, ніби не погоджуючись з тим, що керівник розвідувального відділу в Києві погодився поставити людину, щодо якої були дуже серйозні підозри (оскільки Ференц не навів їм жодних особливих аргументів, щоб змусити їх думати інакше). в безпосередній близькості до глави Української держави.

Вайман поворухнувся. Йому стало зрозуміло, що він не може втекти від відповіді.

- Чи можна приватно? - спитав він.

Толяк