Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Вони сіли один навпроти одного. Квартира була дуже скромною. На останній поверх багатоповерхового будинку жахливо розхитаний ліфт підіймався цілу вічність. Але квартира була гарно розташована: якщо далеко висунутися з вікна маленької кімнати і подивитися ліворуч, було видно президентський палац.

- Малішевський ніколи не згадував мені про це, ніколи, – рішуче сказав Вайман. – Він прислав мені цього хлопця як досвідченого оперативника з досконалим знанням російської мови. Я знаю його два роки, і він жодного разу не підводив. Ніколи я не мав проти нього жодних заперечень. Сьогодні вранці він поводився так, як треба, і зараз теж, я чую...

- Вірю, – погодився Толяк. Він відчував голод і спрагу. Лише тепер він зрозумів, що в останнє поїв, причому, дуже скромно, перед обідом. А гаряча вечеря була два дні тому. – Що не змінює того факту, що у вас є кріт.

- Пан цього не знає. Він може бути в посольстві, а не у нас.

- Структура розкриття вказує на вас.

У Ваймана не було аргументів для суперечки. Йому доведеться поговорити з Малішевським.

- Ми повинні піти на цю зустріч, пане полковнику, – сказав він. – Нас запросили всіх трьох, поіменно. Я не можу так просто пояснити відсутність капітана Ференца.

- Ти можеш дати йому якесь термінове, – Толяк підняв обидві руки і показав "лапки" – "завдання".

- Я не хочу пояснюватися перед українцями.

- Але ви готові ризикнути. Хлопець зробив промах і здав білоруському КДБ дуже цінну інформацію. Це факти, які він визнав. Звідки ти знаєш, що він більше нічого не видає?

- Він ненавидить росіян. У нього мала бути справді особлива причина.

Толяк скривився. Його співбесідник незграбно грав наївного. Вони обидва чудово знали, що в цій професії найбільше значення мають інтереси. Особисті симпатії та антипатії мали маргінальне значення, часто не мали жодної ваги.

- Все, що мені потрібно зробити, це зателефонувати Холиченку і натякнути, що у нас є кілька запитань до капітана Ференца, – запропонував Толяк.

Вайман відмовився від маски. Він вороже глянув на полковника.

- Звичайно ж, ти цього не зробиш, – пробурчав він.

- А чому ні? В інтересах Польщі, щоб у Зеленського не впала волосина з голови. Якщо почнеться війна, і він загине, український опір буде ще слабшим, – сказав Толяк, проігнорувавши останній коментар. Звісно, Вайман мав рацію. Визнання чи навіть просто натяк українцям, що в їхніх лавах є російський агент, зруйнувало б тонку та делікатну нитку довіри між двома службами. Вони обоє знали, як це повинно виглядати: непомітний виклик Ференца до країни з причини обов'язкового проходження спеціального курсу, слідство, судове засідання, можливий вирок. Але все тихенько і без розголосу.

- Я беру це на себе, – заявив Вайман. – Перед зустріччю охорона нас все одно роззброїть. Я не відводжу очей від Ференца.

- Його роль не повинна зводитися до того, щоб стріляти з пістолета.

- Будь ласка, не турбуйтеся про це. Я не дозволю йому робити нічого такого, що може нашкодити Зеленському.

Толяк задумався. Він міг просто наказати Кшептовському затримати Ференца і відвезти його до Польщі. Завтра вранці у Варшаві він передасть розвідника військовій поліції, і кожен з них повернеться на свою роботу.

З іншого боку, у них не було прямих доказів; лише непрямі. Ніхто не схопив Ференца за руку. Презумпція невинуватості все ще діяла. Якщо історія Ваймана про Москалевича як джерело для Служби зовнішньої розвідки пройде перевірку, вони залишаться практично ні з чим. Перевага Ференца була ще більше посилена тим фактом, що за останні дванадцять годин на нього двічі напали російські диверсійні групи, а він вбив принаймні одного нападника. Навіть звичайний юрист зробить це ключовим аргументом захисту.

- Добре, – зітхнув Толак. – Одна умова: ви надасте нам доступ до своїх офісів.

- І мови не...

Він замовчав, побачивши підняту руку полковника.

- Віднесіться до цього, як до шансу, – запропонував він. – Ми озирнемося довкола, обнюхаємо. Ми можемо подивитися збоку. Розкриття справи лежить у ваших інтересах. Ти ж знаєш, що я все одно туди зайду. Бажаю, щоб з вашої згоди.

Вайман вагався, що Толяк чудово розумів. Такі дії були в повній суперечності не тільки з процедурами та законом, а й звичаями. Служби не пускали конкурентів на своє подвір’я, і вже точно не без нагляду. Те, що Толяк мав довіреність міністра на проведення розслідування, мало що змінило. Тип був із контррозвідки.

Однак...

Полковник кидав йому рятувальне коло. Він пропонував з'ясувати це питання чужими руками, що могло мати вирішальне значення з огляду на дуже незрозумілу роль Малішевського. Саме він прикрив Ференца, підробив його медичну картку, приховав факт його роману з білоруською режимною журналісткою, заховав питання про відповідальність за численні помилки польських розвідників, створив фальшиве досьє капітана... Так, безсумнівно, в інтересах Ваймана було прояснити питання про витік інформації кимось ззовні.

Майор зітхнув, поліз у кишеню, витяг звідти кодову магнітну картку й простягнув її Толяку, давши короткі пояснення на прощання.

***

Дві групи розлучилися, не кажучи ні слова, дивлячись одна на одну з неохотою, не ворогами, але точно не союзниками. Дві машини роз'їхалися в різні боки.

Кшептовський їхав, час від часу поглядаючи на екран навігації. Незважаючи на пізній час, у Києві було людно. Проте електронний порадник вів впевнено, і навіть його пропозиції щодо об’їздів особливо завантажених місць виявилися корисними.

- Що ти думаєш? – запитав Толяк. Перед посадкою він встиг у кількох реченнях розповісти про операцію з придбання Москалевича. Якщо розповідь Ваймана прийняти за чисту монету, то контакти Ференца з полковником мали цілком достовірне обґрунтування.

- Ми повинні шукати далі, – сказав Кшептовський. – Наразі ми на хлопця нічого не маємо.

- Не маємо, – кивнула Кіка. – Нам обов’язково потрібно поговорити з Малішевським. Щиро кажучи, краще б ти з ним поговорив, — запропонувала вона, глянувши на Толяка.

- Боюсь, ти права.

Кшептовського звернула з вулиці В'ячеслава Ліпінського на Івана Франка. Метрів за сто вулиця була перегороджена бетонним шлагбаумом, з проїздом посередині, в який могла вміститися одна машина. Четверо високих гвардійців з рушницями перевіряли документи. Черга складалася з шести машин.

Кшептовський зупинився наприкінці.

- Ми не поставили одного питання, – сказав він. – Чи були вони взагалі обізнані про витік?

- Я дивилася на Ференца, – сказала Кіка. – Коли Сташек повідомив про чергові невдачі, він не виглядав здивованим.

- Мабуть, усі троє пройшли спеціальні уроки, як зберегти