Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
до притулку Орле, поїсти вареників в "Господі Бомбей". Принад на два тижні вистачить.
На підтвердження цих слів вони випили вишнівки. З кожним келихом та більше нагрівалася і
смакувала більше. Навіть у поєднанні з солодким печивом.
У Косми були ще дві теми, які йому хотілося обговорити. Він вирішив почати з легшої.
– Я хочу почати з околиці. Скажіть, будь ласка, чи є тут якийсь старий, забутий цвинтар, окрім
головного? – запитав він, смакуючи свіжий сирник.
– По-моєму, немає, або принаймні в парафіяльних книгах нічого такого не збереглося, – відповів
парох. – Але, може, наші дами будуть знати щось більше?
– Немає. – пані Ігнація рішуче похитала головою. – Батько і дід мені багато розповідали про те, що
тут відбувалося під час війни, і ніколи не згадували про інше кладовище. Можливо, ми в кінці світових
шляхів, і тут немає значущих пам’яток, але завдяки цьому ми уникли війни, чуми та інших пошестей.
– Але я десь читав, що тут, окрім костелу, колись був монастир. – Косма вирішив розіграти свіжо
здобуту карту.
41
Парох похмуро глянув на нього, але парафіяни й оком не змигнули.
– Мабуть, був. – Пані Юзя подивилася поверх усіх, наче там показували фільм із її минулого. – Я
тільки пам’ятаю, як одразу після війни великі та галасливі вантажівки цілий тиждень вивозили камінь, нібито
зі старого монастиря, але в моїй родині ніхто не пам’ятає ченців.
– Тому що і не має права пам’ятати, — сказав парох. – Монахи, а точніше камедули18, були тут
встановлені за правління Ягелли. Вони виконували цікаву функцію, керуючи пустельнею, їх тоді називали
пустельниками. Монастир був невеликий і був побудований у такій віддаленій місцевості, тому що в ньому
був скит.
– Та ви що? – поцікавився Косма.
– Будівлі монастиря були досить незвичними та новаторськими для тих часів. Головна будівля
монастиря була досить великою, але будували й будиночки для відлюдників. Вся територія була охоплена
двома монастирями: костельним, який називається папським, і статутним, тобто чернечим. Останній був
призначений лише для монахів, більше ніхто туди не міг увійти. Вони вели відлюдницький спосіб життя, жили в маленьких будиночках з садками, молилися.
– Звичайне, чернече життя, – прокоментував Марек. – Лише під замком.
– Мабуть, так, — погодився парох. – Але в тій частині, яка була охоплена костельними правилами, вільнішій, могли перебувати миряни, а ось жінкам вхід все одно був заборонений. Вони могли входити лише
у визначені дні, мабуть, тричі на рік, точних дат не згадаю, але однією з них, мабуть, був день відпущення
гріхів на святого Ромуальда, засновника ордена ченців-камедулів. Звісно, монастир мусив заробляти на
життя, тож там процвітала справа у вигляді покути. Лицар або шляхтич, який серйозно согрішив, міг прийти
до скиту у Вниках і присвятити себе молитві, покуті, роздумам і покорі. Звичайно, по-благородному, тобто
дотримуючись посту, тільки на рибі, воді і вині. Він платив за своє перебування тут; чим більший грішник, тим важчий мав бути гаманець для сплати за перебування. Через кілька місяців, з легшою душею і трохи
легшим капшуком, він міг повернутися додому і продовжувати грішити.
– Тобто навіть під час посту і покути їм було краще, ніж простим людям? – спитав Марек.
– Такі часи, — зітхнув парафіяльний священик. – Варто додати, що вже тоді були відомі позитивні
якості мінеральних вод, які привозили в монастир. Ченці-камедули не всиділи тут довго, бо буде двісті років
з гаком, перш ніж монастир почав втрачати популярність. З тих пір будівлі занепали, камінь брали на
розширення інших будинків, а я підозрюю, і на ремонт нашого костелу. А після війни монастир фактично
повністю знесли, не залишилося навіть невеликого муру. Може, якісь підвали, хтозна, але від них нема й
сліду. Я часто там буваю і за всі ці роки нічого не знайшов. Все заросло.
– Пошукаю, – кивнув Косма.
– Сьогодні багатії якось менш охоче йдуть на цю покуту, а знаті вже зовсім немає, – філософськи
сказав Марек.
– Але грішників не бракує, — відповів парох.
Косма подумав, що історія зайшла дивним колом, адже грішники приходили сюди так само як і в
минулому, і, мабуть, вони дорого платили за своє перебування. А може, це був не просто випадкова
насмішка історії? Залишилося ще одне питання, можливо, дещо делікатніше. Але він вирішив йти вперед.
– Кажете, що тут
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вники, Міхал Шьмеляк», після закриття браузера.