Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Я зовсім не думала про те, куди йду. Просто брела вулицями незнайомого міста, повністю поринувши в думки.

Якби ці події відбувалися в кіно, головна героїня точно б швидко взяла себе в руки та вигадала вихід з ситуації, але це було реальне життя, а я була дуже розгубленою та розчавленою. Єдиним моїм бажанням було втекти від усіх проблем, проте це було неможливо. І ще ніколи я не відчувала себе настільки самотньою. У цілому світі не було жодної людини, якій я могла б довіритися та попросити про допомогу… Стоп!

Я різко зупинилася, усвідомивши, що в Дніпрі все ж жила одна людина, до якої я могла звернутися. Не знаючи точно, чи була ця ідея хорошою, я таки вирішила спробувати. Іншого варіанту й так не було.

Я ввімкнула телефон і набрала номер, який колись знала напам’ять.

— Алло? — Антон взяв слухавку майже одразу ж.

— Привіт, я можу зараз приїхати до тебе? Вибач, що так несподівано, але мені більше немає в кого попросити допомоги, — затараторила я.

— Стривай, Надю, говори, будь ласка, повільніше, — попросив мій колишній чоловік. — Звісно ж, я завжди готовий тобі допомогти. Ти зараз у Дніпрі, я правильно зрозумів?

— Так, — підтвердила я.

— Скажи мені, де ти. Я зараз приїду.

***

Вже через півгодини ми приїхали до старого будинку, у якому він жив у двокімнатній квартирі разом зі своєю старшою сестрою. Чесно кажучи, з Катериною у мене завжди були препогані стосунки, тож я всією душею сподівалася, що вдасться уникнути зустрічі з нею. Як виявилося, даремно, адже жінка сиділа на кухні за столом і дивилася якийсь дурний серіал по телевізору, але вона вимкнула його одразу після того, як побачила, що її брат повернувся додому зі мною.

— Якого біса ти приперлася сюди? — накинулася на мене Катя. — Невже ти замало забрала в мого брата? Хочеш ще?

Її слова образили та обурили мене, тож я не змогла стримати язика за зубами.

— Я нічого не забирала в Антона. До твого відома, я дозволила йому забрати все наше спільне майно після розлучення. Так, я справді не одразу виїхала з квартири, але ображатися на мене за це? Катю, май совість.

— Совісті немає в тебе, Надю. Чому ти не залишиш мого брата в спокої? — не вгамовувалася жінка, повністю забувши той факт, що взагалі-то в розлученні винний Антон, який зрадив мені.

Я повернулася до колишнього чоловіка, шукаючи в нього підтримки, проте він вдавав, що нічого не чує. Звісно ж, усе було як завжди. Антон ненавидів сварки та намагався уникати їх усіма можливими способами. Це була одна з причин, чому б нам не вдалося довго бути в шлюбі, навіть якби не трапилася зрада.

Катя теж поглянула на брата. Розізлившись через його байдужість, вона пригрозила, що не повернеться додому, поки я не піду звідси, і залишила квартиру, звісно ж, не забувши “ефектно” грюкнути дверима. Напевне, я мала б відчувати себе винною чи присоромленою, але жодної з цих емоцій у мене не було.

— Вибач, що Катя… — почав виправдовуватися Антон, але я перебила його, не бажаючи це вислуховувати.

— Не варто, я знаю твою сестру, тож аніскілечки не здивована її поведінкою.

Запанувала недовга мовчанка, яку першим порушив Антон.

— Хочеш чаю?

— Я б краще випила кави, — відповіла я, сівши за кухонний стіл.

— Ти все ще любиш каву зі згущеним молоком?

Я кивнула, мимоволі всміхнувшись. Було приємно, що колишній чоловік усе ще пам’ятав такі дрібниці про мене.

— До речі, мені прикро, що я так жодного разу за цей час не зателефонувала тобі.

— Ти мала на це повне право, — мовив Антон і поставив на плиту гейзерну кавоварку. — Спочатку я зрадив тобі, а потім влаштував ту дурну сцену ревності біля поліцейської дільниці. Можна було б звинувати в усьому алкоголь, але ж я знав, як він на мене впливає. Просто тоді мені здавалося, що це єдиний спосіб, щоб позбутися від емоцій. Тепер же я знаю, що мене чудово заспокоює поезія.

Я не повірила своїм вухам.

— Ти пишеш вірші?

Антон опустив очі, засоромившись.

— Поки ні, але колись обов’язково хочу спробувати. Зараз же я щотижня відвідую поетичні зібрання, на яких ми читаємо вірші українських авторів і обговорюємо їх. Уся попередня зустріч була присвячена Сергійові Жадану. Один уривок з його віршу мені дуже запам’ятався.

Трохи повагавшись, він продекламував:

«Поїзд твоїх химер

не зупиняє біг,

нам з тобою тепер

падає різний сніг.»

Я була надзвичайно вражена. Все-таки люди здатні змінюватися. Ще рік тому я б не повірила, якби хтось описав мені того Антона, який зараз стояв переді мною та читав напам’ять поезію.

— Давай почнемо все з чистого аркушу, — запропонувала я, а тоді поспішно додала, бажаючи, щоб він мене правильно зрозумів: — Звісно ж, двічі в одну річку не ввійдеш, але ми можемо спробувати бути друзями.

— Гадаю, це гарна ідея. За це треба випити… кави.

Антон поставив переді мною чашку з гарячим напоєм і сів за стіл напроти. Я засміялася, радіючи, що за цей день зі мною все-таки трапилося щось хороше.

— Ти так і не розповіла, чому опинилася у Дніпрі і яка допомога тобі потрібна.

Усмішка зникла з мого обличчя. Я закусила губу, не знаючи, з чого почати, а тоді вирішила розповісти абсолютно все, нічого не приховуючи.

Антон вислухав мою історію уважно, не перебивши жодного разу. Коли я закінчила, він зі злістю грюкнув кулаком по столі.

— Я мав бути поруч, щоб захистити тебе від цього.

Ці слова були несподіваними, оскільки я очікувала будь-якої реакції, крім тої, де він буде звинувачувати сам себе в тому, що трапилося зі мною.

— Ти ж розумієш, що тоді для тебе було неможливим знаходитися поруч зі мною…

— Якби я не піддався спокусі з тією дівчиною з бару, то ти б ніколи не пішла працювати до цього мерзотника…

— Ми не можемо змінити минулого, Антоне, але можемо повпливати на майбутнє.

— Так, ти права, — чоловік поклав свою долоню на мою та подивився мені в очі. — Я обіцяю, що допоможу тобі за будь-яких обставин і не дозволю нікому тебе скривдити.