Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чи не приєднаєтеся до мого товариства за вечерею, сьє154 чернець? — припросив він грубуватим, але приязним голосом, який, разом із його вовчим профілем, видався Амброузові бентежно знайомим, одначе на ту мить юнак не годен був упізнати сього мужа. — Я — сьє де Емо155, з Турені156, до ваших послуг, — провадив далі чоловік. — Здається мені, що ми з вами мандруємо тим самим шляхом — і, можливо, до того самого місця. Щодо мене, то я прямую до кафедрального міста157 Війона. А ви?
І попри всю неясну тривогу й навіть деякі підозри, які викликав у нього сей чоловік, Амброуз не спромігся відхилити його запросини. Відповідаючи на останнє запитання, чернець визнав, що також верстає шлях до Війона. Йому геть не припав до вподоби той сьє де Емо, у чиїх примружених очах загадковим блиском відбивалося світло свічок, що горіли у залі таверни, та його перебільшена, щоб не сказати надмірна, манірність. А втім, скидалося на те, що Амброуз не мав жодної підстави відмовлятися від гостинного запрошення, яке, поза всяким сумнівом, було висловлене щиро і з добрими намірами, тож юнак підвівся та супроводив свого нового знайомця до столу, що стояв трохи осторонь.
— Бачу, ви належите до бенедиктинського ордену, — зауважив сьє де Емо, глипнувши на ченця з дивною усмішкою, в якій прозирав відтінок іронії. — То є орден, яким я завжди вельми захоплювався — найшляхетніше та найдостойніше братство. Чи не дозволите мені поцікавитись, як вас звати?
Амброуз відповів на запитання з несподіваною нехіттю.
— Ну що ж, брате Амброузе, — запропонував сьє де Емо, — поки чекаємо, коли подадуть вечерю, нумо випиймо червоного аверойнського вина за ваше здоров’я та процвітання вашого ордену, вино ж бо завжди приємне після довгої подорожі. І не менш благотворне перед доброю трапезою, аніж опісля неї!
Амброуз неохоче пробурмотів слова згоди. Він не ладен був сказати чому, одначе сей чоловік викликав у нього дедалі дужчу неприязнь. Здалося ченцеві, ніби в муркотливому голосі бесідника вчувся зловісний відтінок, а у швидкому погляді, кинутому з-під низько опущених повік, зненацька прозирнуло якесь лихе значення. Й увесь той час мозок юнака діймали непевні знаки напівзабутих спогадів. Чи не випадало йому колись бачити свого співрозмовника у Зімі? Чи не був сей самозваний сьє де Емо замаскованим Азедараковим посіпакою?
Тим часом той чоловік замовив вина й відійшов від столу порадитися із господарем таверни стосовно замови та навіть наполіг на відвідинах винного льоху, аби мати змогу особисто добрати підхоже задля такої нагоди вино щонайкращих урожаїв. Помітивши той пошанівок, який виказували його знайомцеві постояльці таверни, що зверталися до нього на ім’я, Амброуз до певної міри віднайшов спокій. Коли господар таверни у супроводі сьє де Емо повернувся до зали, несучи два глиняні глеки вина, ченцеві майже вдалося відігнати непевні сумніви та ще непевніші страхи. На стіл було поставлено два великі келихи, і сьє де Емо негайно наповнив їх з одного глечика. Амброузові здалося, ніби перший келих уже містив у собі дещицю криваво-червоної рідини, перш ніж у нього було налито вино; та оскільки світло було тьмяне, він не міг би у тому заприсягтися й подумав, що то йому, певно, просто привиділося.
— Ось — незрівнянні вина двох пречудових врожаїв, — мовив сьє де Емо, вказуючи на глечики. — Обидва вони є такими чудовими, що не годен я був обрати з них якесь одне, проте ви, брате Амброузе, либонь, маєте чутливіше за моє піднебіння, тож вам, запевне, буде до снаги оцінити чесноти сих вин і визначити, яке з них є кращим.
Він підсунув один із келихів до Амброуза.
— Се — вино з Ла-Френе, — проказав. — Випийте лишень, і завдяки могутньому полум’ю, що спить у його серці, воно воістину віднесе вас із сього світу.
Амброуз узяв запропонований келих і підніс його до губів. Сьє де Емо нахилився над своїм вином, аби вдихнути його букет, і щось у його поставі видалося Амброузові страхітливо знайомим. У холодному спалахові жаху пам’ять підказала юнакові, що тонкі й гострі риси, які вгадувалися за густою бородою, були підозріло схожими на риси Жеана Мовесуара, чоловіка, якого йому часто випадало бачити в Азедараковому осідку, і який, чернець мав підстави вважати, був залучений до єпископових чаклунств. Амброуз запитував себе, яке ж то чаклунство так затьмарило його пам’ять, що він раніше не завважив сієї подібности. Навіть зараз він не був цілком упевнений у слушності своєї думки, але сама лиш підозра жахала його з такою силою, неначе по той бік столу підняла голову якась отруйна змія.
— Нумо, брате Амброузе, випиймо за те, щоб вам і всім добрим братам-бенедиктинцям добре велося! — заклично мовив сьє де Емо та осушив свій келих.
Амброуз вагався, одначе під пильним поглядом холодних гіпнотичних очей свого співрозмовника юнак, попри усі свої недобрі передчуття, не мав сил відмовити. З легким тремом і відчуттям якогось невідпорного примусу, усвідомлюючи, що вже невдовзі може впасти замертво від згубної дії отрути, юнак спорожнив свій келих.
І вже наступної миті він відчув, що його найгірші страхи справдилися. Вино палало в його горлі та на вустах, неначе рідке полум’я Флеґетона158; здавалось юнакові, ніби жевриво те заповнює йому вени гарячим пекельним живосріблом. А тоді усе його єство зненацька заполонив нестерпний холод; крижаний вихор охопив Амброуза та з ревінням обвився навколо нього кільцями буревію, стілець розтанув під ним, і молодий чернець почав падати крізь нескінченні крижані безодні. Стіни таверни зворохобилися, заструменіли й поступово розтанули, неначе пара; вогні згасли, мов зорі у чорній болотяній імлі, а разом із ними у чорториї тіней згасло й обличчя сьє де Емо, ніби бульбашка, що лускає на збуреній поверхні опівнічних вод.
III
Лише з певними труднощами вдалось Амброузові запевнити себе, що він іще не помер. Юнакові здавалося, ніби він уже цілу вічність падає крізь сіру ніч, населену якимись сутностями, що постійно змінювали свою подобу, розпливчастими, несталими сутностями, що розчинялися, перетворюючись на інші, перш ніж встигали набрати чітких обрисів. На якусь мить йому здалося, наче його знову оточують стіни, а тоді він пірнув у долину і, проминаючи терасу за терасою, полинув крізь світ примарних дерев. Час від часу йому здавалося, ніби він розрізняє довкола людські обличчя, однак усе було неясне та зникоме, усе було оповите пливким клубовинням диму й помережане тінями, що безупинно насувалися та відступали.
Зненацька, не відчувши ані переходу, ані зіткнення, чернець усвідомив, що вже не падає. Непевна фантасмагорія, що допіру оточувала його зусібіч, поступилася місцем ясній та правдивій картині — одначе на картині тій не було й сліду постоялого двору «Бон Жуісанс» чи сьє де Емо.
Не ймучи віри власним очам, Амброуз роззирнувся навколо. Перед його поглядом постала воістину неймовірна місцина. В ясному світлі дня він сидів на великій гранітовій брилі, квадратній та грубо обтесаній. Довкруж нього, трохи віддалік, за відкритим простором трав’янистої галявини, височіли могутні сосни та розлогі буки предковічного лісу, гілля яких уже золотило своїм
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт», після закриття браузера.