Читати книгу - "Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська"

Надя кивнула розпоряднику, показуючи, що той може продовжити, і сіла на своє місце. Тільки тепер вона відчула, як спітніли долоні. Як тремтять коліна, як холоне все всередині. Як же нелегко заміняти короля. Але, їй богу, вона Його Грізній Величності ще пригадає, як він кинув її грудьми на амбразуру. От нехай тільки з'явиться! Хоча ще невідомо, може, навпаки, це він рватиме і метатиме, коли дізнається, як вона своєрідно його заміняла.

У Вільгельма та Фелікса вистачило витримки самостійно залишити арену. Викликати охорону, на щастя, не довелося. І розпорядник продовжив змагання. Глядачі якийсь час жили своїм життям — не надто стежили за ходом боротьби. Зрозуміти їх можна. Після того, як імовірні переможці залишили змагання, напруження та інтрига спали. Ведучому довелося застосувати всю свою майстерність, щоб знову повернути інтерес уболівальників до того, що відбувається на майданчику для метання списів.

Перемога дісталася величезному під два метри лицарю — лорду Семюелю. Цей кремезний широкоплечий парубок під оплески глядачів підніс троянду сором'язливій ​​юній леді у блакитній сукні. Після цього розпорядник закрив змагання. Жодного шоу після третього дня турніру не було передбачено, оскільки на сьогоднішній вечір був призначений бал.

Тепер би ще живою дістатися палацу. Усю свиту як вітром здуло — іти доведеться одній. Ні, Надя, звичайно, розуміла, що ніхто її, повноважного представника Його Величності, не посміє торкнутися, але все ж таки холодок пробігав по шкірі при думці, скільки сьогодні людей залишилися незадоволені її рішенням.

Щойно вона вийшла з королівської ложі, як була підхоплена під руки з обох боків. Це Лізі і Базиль вирішили виконати роль почесної варти. У Наді миттєво потеплішало на душі. Ось вони, двоє її відданих друзів.

Очі у Лізі були розміром з блюдця. Відчувалося, що вона хоче багато чого сказати, але при Магістрі не наважується. А от сам Магістр був абсолютно незворушний. Наче нічого особливого на турнірі не сталося.

Щойно вони відійшли від трибун, дорогу їм перегородив Фелікс. Він припав на коліно і схилив голову:

— Найпрекрасніша з дам, знаю, що не вартий вашої уваги, але смиренно прошу вислухати мене.

З його розбитої губи текла кров. На лобі та підборідді — садна та синці. Ох, ну яка ж бідося.

— Слухаю.

— Я зганьбив честь лицаря і не заслуговую милості, але закликаю до вашого милосердя. Чи можу я сподіватися, що хоч колись буду прощений? Що я маю для цього зробити?

— Мені достатньо вашого щирого каяття, мілорде. Ви прощені.

Фелікс уже й так достатньо був покараний, щоб його добивати. Зрозумів, що погарячкував — от і добре. Може, навчиться надалі контролювати емоції.

Лицар засяяв:

— Чи можу я розраховувати, що ви не заберете назад обіцянку, дану вами, коли приймали троянду?

— Не заберу.

Все ж таки свою троянду Фелікс заробив чесно. Добре, отримає обіцяний танець.

Він підвівся з коліна, обвів її захопленим поглядом і відступив. Огинаючи його, Надія помітила на відстані кількох метрів Вільгельма. Він похмуро спостерігав за цією сценою. Очі горіли, на вилицях грали жовна.