Читати книгу - "Аутсайдер"

— Байдуже.

Здавалось, Гові не дуже через це переймався, тож Алек тепер мусив перейматися за них обох. Не яка біда, та все одно. Невеличкий недолік у справі, що обіцяла вийти гарною, мов картина в музеї. Імовірний недолік — нагадав собі Алек. Гові його легко виправить, а присяжні не звертають особливої уваги на брак речдоків.

— Просто хотів довести вам до відома, босе. За це ви мені й платите.

— Окей, доніс. Ти ж будеш завтра на досудовому, так?

— Нізащо б не пропустив, — відповів Алек. — Ви вже говорили із Семюелзом про заставу?

— Говорив. І розмова була коротка. Він сказав, що опиратиметься кожною клітинкою тіла. Цитую дослівно.

— Господи, у цього хлопця є десь кнопка вимикання?

— Гарне питання.

— Та ви все одно виб’єте заставу?

— Маю всі шанси. Стовідсотково обіцяти не можу, та я майже певен.

— Як виб’єте, то скажіть Мейтленду, щоб у жодному разі не гуляв своїм районом. Багато хто тримає вдома зброю для самозахисту, а Террі зараз не вельми популярний у Флінт-­Сіті.

— Його відпустять тільки під домашній арешт, і можеш бути певен, що копи очей з його будинку не спускатимуть, — відповів Гові й зітхнув. — Шкода щодо книжки.

Алек завершив виклик і стрибнув до себе в автівку. Він хотів дістатися додому завчасно, щоб устигнути приготувати попкорн до «Гри престолів».

  18

Того вечора Ралф Андерсон і детектив Поліції штату Юнель Сабло стрілися з прокурором округу Флінт. Зустріч відбулася в кабінеті Білла Семюелза, у нього вдома на північному боці міста, у замалим не шикарному кварталі з великими будинками, що претендували на статус «Макменшн» [92], та трохи не дотягували. На задвіркові у водяних потоках розбризкувача носилися дві дочки Семюелза, граючись у квача; сутінки поволі загусали в темряву. Колишня дружина Семюелза лишилася приготувати їм вечерю. Поки вони їли, Білл перебував у чудовому настрої, час від часу поплескував дружину по руці та навіть ненадовго брав її долоню, і дружина, здавалося, була геть не проти. «Нічогенько вони влаштувалися як на парочку з села Розлученці», — подумав Ралф і порадів за них. Але тепер вечеря скінчилася, колишня пакувала речі дівчаток, і Ралф збагнув, що добрий гумор прокурора Семюелза також незабаром добіжить кінця.

У кабінеті на кавовому столику лежала «Ілюстрована істо­рія округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ». Вона була в прозорому пакеті на застібці, який Ралф дістав із кухонної шухляди й обережно натягнув на книжку. Поховальна процесія втратила чіткі обриси, бо стретч-плівку вже притрусили дактилоскопічним порошком. Єдиний відбиток (великого пальця) проявився на горішній стороні обкладинки біля спинки. Чіткий, мов дата на новенькому пенні.

— На зворотному боці є ще чотири непогані відбитки, — сказав Ралф. — Саме так і беруть до рук важку книжку — великий палець спереду, решта чотири притримують ззаду, трохи розчепірені. Я би зняв їх просто там, у Кеп-Сіті, та не мав із собою відбитків Террі для порівняння. Тож узяв усе необхідне у відділку й зробив це вдома.

Семюелз здійняв брови.

— Поцупив його дактилоскопічну карту з речдоків?

— Та ні, відксерив.

— Не тягніть Сірка за хвіст, — мовив Сабло.

— Не тягтиму, — відповів Ралф. — Вони збігаються. Відбитки на цій книжці належать Террі Мейтленду.

Містер Ясне Сонечко, який сидів поруч із колишньою дружиною за обіднім столом, тепер випарувався. На його місце став містер Зара’ Бляха Буде Злива.

— Звідки така впевненість без збігу в комп’ютері?

— Білле, я цим займався, ще коли такої штуки не було.

«Ще тоді, коли ти зазирав дівчатам під спідниці в старших класах», — додав про себе Ралф і продовжив:

— Це відбитки Мейтленда, і комп’ютер тільки це підтвердить. Ось поглянь.

Він дістав із внутрішньої кишені повсякденного піджака невеличкий стос карток і виклав їх на кавовому столику у два ряди.

— Ось відбитки Террі з учорашнього вечора, коли ми його прийняли. А ось відбитки Террі з плівки на книжці. Тож сам мені скажи.

Семюелз і Сабло нахилились уперед, переводячи погляд із лівого рядка карток на правий. Першим виструнчився Сабло.

— Я згоден, — мовив лейтенант.

— А я без комп’ютерного аналізу не погоджуся, — відказав Семюелз.

Його слова прозвучали пишномовно, бо підборіддя випиналося. За інших обставин це було б навіть смішно.

Ралф не став одразу відповідати. Він загадався про Білла Семюелза, сподіваючись (а він з природи був оптимістом), що його попереднє враження про цього чоловіка — що той накиває п’ятами, як йому завзято дадуть відкоша, — було неправильним. Колишня дружина досі зважала на Семюелза, малі донечки любили його до нестями, але такі факти описували тільки одну грань його характеру. Один і той самий чоловік може геть по-різному поводитися на роботі та вдома, особливо як це чоловік амбітний, та ще й стикнувся з неочікуваною перешкодою, що ладна знищити вщент його великі плани. Для Ралфа це все мало значення. Мало величезне значення, оскільки вони із Семюелзом були пов’я­зані цією справою, а в ній — або пан, або пропав.

— Це неможливо, — сказав Семюелз, і рука потягнулася пригладити чубчик, проте сьогодні чубчика не було видно, сьогодні той поводився як слід. — Він не міг перебувати у двох різних місцях одночасно.

— Але схоже, що саме так і було, — відповів Сабло. — До сьогодні ми не мали жодних криміналістичних доказів із Кеп-Сіті. А тепер маємо.

Семюелз миттю пожвавився.

— Може, він іще раніше брав до рук цю книжку. Готував собі алібі. Як окрема деталь усієї омани.

Білл уже явно забув своє попереднє твердження про те, що вбивство Френка Пітерсона було результатом імпульсивної дії чоловіка, який не міг контролювати власних бажань.

— Таку гіпотезу теж не варто скидати з рахунку, — погодився Ралф, — проте за життя я бачив багацько відбитків, і ці мають відносно свіжий вигляд. Деталізація папілярних ліній досить непогана. Чого не буває, якщо відбиток поставлено тижні чи місяці тому.

Заговорив Сабло — так тихо, що майже нечутно:

— ’Mano [93], це наче ти взяв карту на дванадцяти й отримав фігуру [94].

— Що? — Семюелз крутнув головою до Сабло.

— Блекджек, — пояснив Ралф. — Він має на увазі, що краще б ми цієї книжки не знаходили. Що краще б ми не брали прикупу.

Усі замислились. Тоді обізвався Семюелз — таким приємним тоном, мов вони гаяли час за пустими балачками:

— А як вам така гіпотетична ситуація: що коли ти запорошив стретч-плівку, але нічого не виявив? Хіба що кілька змазаних відбитків, що їх не можна ідентифікувати?

— Краще не стане, — відповів Сабло, — та й гірше нам не буде.

Семюелз кивнув.

— У такому разі — чисто гіпотетично — Ралф пере­твориться на хлопця, який просто придбав дуже дорогу книжку. Він не стане її викидати, тільки визнає, що чудова ідея так і не спрацювала, і покладе її собі на полицю. Звісно,