Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

     Соломія не з’являлась. Вона не прийшла до джерела того вечора. Не прийшла і наступного, і решту вечорів, що їх  проводив біля джерела Тарас. Вона взагалі не приїжджала у село. Ніхто її не бачив, а в  будинок, де вони жили тепер вселились інші люди.

- Синку, мабуть, вона вже не повернеться… - Якось сказав Тарасу дідусь. – Хіба ж мало дівчат красивих, знайди собі іншу. Чи у нас в селі, чи у місці. Головне не марнуй свою молодість, не гоже молодому хлопцю отак довго тужити. Час задуматись про створення сім’ї.

- Ні, дідусю. Навіть думати не можу, що проведу життя не з Соломією. Краще вже сам буду. – Твердо мовив Тарас.

- Чи не приворожила вона тебе оцими своїми зеленими очима? Може, вона яка чаклунка?

- В неї смарагдові очі. І не чаклунка вона, а дуже хороша дівчина, яких зараз мало у світі. І не ображайте її, будь ласка.

- Та чи я ображаю? Але ж не любить тебе вона. Бо ж, якби любила, то покинула б всі свої «закордони» і примчала б сюди. Бо ж знає, що ти чекатимеш.

- Чому ви вирішили, що знає?

-Як чому? Бо я їй сам тоді сказав, що ти завжди чекатимеш на неї.

- Ну от. А тепер кажете, щоб я знайшов собі іншу. А якби я послухав вас та дійсно знайшов, а вона приїхала б і що тоді? Ні. Я буду чекати на неї все своє життя.

     І він чекав. Майже щовечора приїздив до джерела. Іноді доводилось затриматись на роботі і вже було надто пізно їхати, тоді Тарас ночував вдома. Але це дуже гнітило його, хвилювався, що саме в цей вечір могла прийти Соломія. Але дівчини в селі ніхто не бачив.

       Якось, в один із літніх вечорів, Тарас вкотре приїхав на місце колишніх зустрічей із Соломією і побачив, що а пагорбі гуляє Зірка. Він був певен, що неподалік є десь той хлопчина, що доглядає за нею. Та все ж вирішив піднятись на гору. Зірка була сама. Нікого поблизу видно не було. Мабуть, хлопцеві вже набридла ця розвага. Тарас наважився підійти до Зірки. Вона не втікала і він обережно погладив її по гриві. Вона повернула до нього голову. З її ока тонкою цівкою текла сльоза.

- Тобі теж її не вистачає? Тепер чекатимемо на неї разом – і вона обовязково прийде. Спитав Тарас. Зірка кивнула головою, ніби й справді розуміла його. У Тараса в кишені знайшовся льодяник і він пригостив коня ним. А потім, не дочекавшись Соломію, поїхав геть.

     А наступного разу Тарас вирішив посидіти на поваленому дереві, де колись поруч із ним сиділа Соломія. Тарас дивився на воду. Чисту, прозору, зі смарагдовим дном. Таким як очі його Соломії. 

       Кажуть на воду можна дивитись вічно.  І він це робив, не зводячи погляду вбік. Та раптом почув поштовхи у плечі. Озирнувся і побачив Зірку.

- Ти прийшла до мене! Ти відчуваєш, що і я люблю твою господарку не менше за тебе. Я знаю, що коні розумні тварини. Вони розуміються в людях краще них самих. Ти правильно зробила, що прийшла.  Разом ми дочекаємось її. –  Тарас погладив коня, приніс з машини яблуко, що якось вилетіло з пакету і пригостив ним Зірку. Вона ще побула трохи з ним і побігла гуляти.

    З тих пір Зірка часто підходила до Тараса, а він давав їй якісь смаколики. Тарас вже став хвилюватись за коня, вирішив, що, можливо, за ним вже ніхто не доглядає. Він спитав про це в дідуся.

- Доглядають. Старший Петренко здебільшого. Його син вже має іншу забавку – бачу, що одно що гуляє Митьково донькою, вона в цьому році школу закінчила. Так що не до коня йому тепер.

- Воно, напевно, й добре. – Задумливо мовив Тарас.

- Чому ж добре? Петренко допізна на тракторі працює, а потім ще має про коня дбати.

- Ні. Добре те, що його син знайшов собі іншу дівчину. А то щось не подобались мені ці їхні стосунки із Соломією.

- Ех, Тарасе, Андрій зрозумів, що Соломія не буде вже його, то ж знайшов собі іншу. Та й тобі час це зрозуміти.

- Як ж казав дідусю: або Соломія, або взагалі ніхто!

   Та Соломія не з’являлась. Вона не прийшла до джерела цього вечора. Не прийшла і наступного, і решту вечорів, що їх  проводив біля джерела Тарас. Вона взагалі не приїжджала у село. Ніхто її не бачив, а в  будинок, де вони жили тепер вселились інші люди.

- Синку, мабуть, вона вже не повернеться… - Якось сказав Тарасу дідусь. – Хіба ж мало дівчат красивих, знайди собі іншу. Чи у нас в селі, чи у місці. Головне не марнуй свою молодість, не гоже молодому хлопцю отак довго тужити. Час задуматись про створення сім’ї.

- Ні, дідусю. Навіть думати не можу, що проведу життя не з Соломією. Краще вже сам буду. – Твердо мовив Тарас.

- Чи не приворожила вона тебе оцими своїми зеленими очима? Може, вона яка чаклунка?

- В неї смарагдові очі. І не чаклунка вона, а дуже хороша дівчина, яких зараз мало у світі. І не ображайте її, будь ласка.

- Та чи я ображаю? Але ж не любить тебе вона. Бо ж, якби любила, то покинула б всі свої «закордони» і примчала б сюди. Бо ж знає, що ти чекатимеш.

- Чому ви вирішили, що знає?

- Як чому? Бо я їй сам тоді сказав, що ти завжди чекатимеш на неї.

- Ну от. А тепер кажете, щоб я знайшов собі іншу. А якби я послухав вас та дійсно знайшов, а вона приїхала б і що тоді? Ні. Я буду чекати на неї все своє життя.