Читати книгу - "Пентаграма"

Луен, із одного будинку по Уллеволсвейєн, поряд із кладовищем Христа Спасителя, вийшов велокур’єр. Вона запам’ятала це тому, що їй здалася дивною біла пов’язка у нього на обличчі. У любителя пива в Санктхансхьоуген такої не було. Вона не запам’ятала номер будинку, але, коли Скарре повіз її по Уллеволсвейєн, відразу ж його впізнала. У цьому будинку жила Камілла Луен.

Мьоллер стукнув по столу:

– Ну, нарешті!

Олауг сиділа на ліжку, приклавши долоню до шиї. Пульс повільно заспокоювався.

– Як же ти мене злякала, – чужим, хрипким голосом мовила вона.

– Вибачте, я так втомилася, – сказала Іна, піднімаючи останнє тістечко, – і не чула, як ви увійшли.

– Це я маю перед тобою вибачитися, – відгукнулась Олауг. – Увірвалася без запрошення і не побачила, що у тебе ці…

– Навушники, – розсміялась Іна, – і дуже гучна музика. Коул Портер.

– Знаєш, я не стежу за всією цією новомодною музикою.

– Коул Портер – старий музикант. Джазист, американець. Здається, він уже помер.

– Ех, ти! Така молоденька, а слухаєш мертвих музикантів.

Іна розсміялася. Тацю вона перевернула випадково, коли відчула, як щось торкнулось її щоки, й мимоволі смикнула рукою. Залишалося підмести з підлоги цукровий пісок.

– Його музику записав для мене один друг.

– Ти бач, всміхається, – сказала Олауг. – Цей твій кавалер, чи що?

Запитала й пошкодувала: як би Іна не подумала, що вона за нею шпигує.

– Можливо, – відповіла Іна, і в очах її промайнув завзятий вогник.

– Він, либонь, за тебе старший? – Олауг хотіла натякнути, що навіть не бачила його. – Позаяк таку стару музику полюбляє.

Але тут же пошкодувала і про це питання. От же причепилася, стара перечниця! На секунду вона злякалася, раптом Іна, розсердившись на неї, підшукає інше житло.

– Так, крапельку старший. – Іна лукаво всміхнулась, і хазяйку це насторожило. – Напевно, як ви з паном Швабе.

Олауг розсміялася разом із нею від полегшення.

– Подумати тільки, він сидів там же, де ви зараз, – зауважила Іна.

Олауг погладила ковдру:

– Дійсно.

– А коли він того вечора ледве не плакав, як ви думаєте, це тому, що він не міг вас здобути?

Олауг продовжувала гладити ковдру. Груба шерсть здавалася такою приємною на дотик.

– Не знаю, – сказала вона. – Я побоялася запитувати. Замість цього сама придумувала відповіді, які мені найбільше подобалися. Аби було про що помріяти вечорами. Напевно, тому й закохалася так сильно.

– А ви з ним разом куди-небудь ходили?

– Так. Одного дня він мене вивіз на Бюгдьой. Ми купалися. Вірніше, я купалась, а він дивився. Він мене називав «моя німфа».

– А коли ви завагітніли, його дружина здогадалася, що дитина від нього?

Олауг пильно подивилася на Іну й похитала головою.

– Вони поїхали в травні сорок п’ятого. А я дізналася, що вагітна, тільки в липні. – Вона поплескала по ковдрі долонею. – Тобі, мила, напевно, набридли мої давні історії. Краще про тебе поговоримо. Що в тебе за кавалер?

– Гарна людина.

У Іни був той самий мрійливий вираз обличчя, з яким вона слухала розповіді Олауг про Ернста Швабе – її першого й останнього коханця.

– Він мені дещо подарував. – Іна відімкнула шухляду письмового столу й дістала маленький згорток, перев’язаний золотою стрічкою. – Але не дозволив одкривати до наших заручин.

Олауг усміхнулась і погладила Іну по щоці. Гарна вона дівчина!

– Він тобі подобається?

– Він не такий, як усі. Він… старомодний. Йому не хочеться, щоб ми квапилися з… ну, ви знаєте.

Олауг кивнула:

– Спочатку потрібно переконатися, що це чоловік твого життя, а вже потім – усе інше.

– Я знаю, – відповіла Іна, – але це так нелегко – переконатися. Він щойно був тут, і, перш ніж він пішов, я сказала йому, що мені потрібен час подумати, а він сказав, що розуміє, адже я ще така молода.

Олауг хотіла запитати, чи не було з ним собаки, але стрималася: запитань було і так уже досить. Востаннє провівши рукою по ковдрі, вона підвелася:

– Ну, моя хороша, піду знову ставити чайник.

Це прийшло, як одкровення. Не дивне, просто – одкровення.

Усі вже півгодини як розійшлися. Харрі закінчив читання допиту двох співмешканок – сусідок Лісбет Барлі, вимкнув настільну лампу й деякий час вдивлявся в темряву кабінету. І раптом – бац! Чи тому, що він вимкнув світло, наче перед сном, чи тому, що на секунду перестав думати, але перед очима в нього ніби виникла чітка фотографія.

Зайшовши в кабінет, де зберігалися ключі від приміщень, в яких були скоєні злочини, він вибрав потрібний і поїхав на Софієсгате, звідки з ліхтариком пройшовся до Уллеволсвейєн. Наближалася північ. Пральня на першому поверсі була зачинена, а в магазині надгробків і пам’ятників самотній вогник висвічував побажання: «Спочивай з миром».

Харрі пройшов у квартиру Камілли Луен і замкнув двері зсередини.

Ні меблів, ні інших предметів зі спальні не прибирали, але через дзвінке відлуння кроків здавалося, ніби після смерті власниці квартира стала дивно порожньою, якою раніше не була. В той же час Харрі здавалося, що він не сам. Не те щоб він був занадто релігійним, але в душу вірив. Бо щоразу, коли він бачив труп, у нього виникало дивне почуття, ніби тіло не лише зазнало якихось фізіологічних змін, але позбулося чогось важливого. Тіла були схожі на висмоктаних павуками мух. Не було найістотнішого: того світла, ілюзорного сяйва, яке виходить від давно згаслих зірок. Тіло ставало бездушним. Відсутність душі й примушувала Харрі вірити в її існування.

Місячного світла, що падало крізь вікно в стелі, вистачало, і Харрі, не чіпаючи вимикача, пройшов у спальню, де ввімкнув ліхтарик і направив його на балку поряд із ліжком. У нього перехопило подих: там виявилося зовсім не серце поверх трикутника, як він подумав спочатку.

Харрі сів на ліжко і обмацав зображення. Судячи з усього, лінії були вирізані нещодавно. Вірніше, ламана лінія, пентаграма.

Харрі посвітив на підлогу. Її вкривав тонкий шар пилу, подекуди на паркеті пил звалявся в клубки. Очевидно, прибратися Камілла Луен не встигла. Поряд із ніжкою ліжка він знайшов те, що шукав, – дерев’яні стружки.

Харрі обіперся ліктем об м’який, зручний матрац, намагаючись зміркувати. Якщо цю зірку над ліжком вирізував убивця, що б вона могла означати?

– Спочивай з миром, – пробурмотів Харрі й заплющив очі.

Він занадто втомився, щоб мислити ясно, а в голові крутилося ще одне питання: чому, власне, він звернув увагу на пентаграму? Адже п’ятикутні зірки діамантів – це вам не малюнок без відриву руки. Так чому ж він додумався до взаємозв’язку? А може, і не додумався? Може, він поспішив? Може, він підсвідомо пов’язав