BooksUkraine.com » Публіцистика » Навіщо читати 📚 - Українською

Читати книгу - "Навіщо читати"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Навіщо читати" автора Шарль Данциг. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 57
Перейти на сторінку:
політиканства, яка може бути наявною під час написання. Завдяки читанню ми знаємо реакцію публіки, тож і пишемо так, наче перед нами публіка, замість того, щоб продовжувати писати ні для кого, хіба евентуально задля сенсу. Ми розмовляємо зовсім інакше залежно від того, для чого наше звернення призначене: для зору чи для слуху. б.2) речі написані для публічного читання

Вухо більш неуважливе порівняно з оком. Воно відкрите для всіх звуків, око ж зосереджується на знакові, на який воно дивиться. Звідси усне красномовство є майже протилежністю красномовства письмового. Усна промовистість майже завжди мусить бути голосною і шумною, виразність письмова може бути сухуватою і небагатослівною. Звертаючись до вуха, треба говорити голосно, щоб перекрити відволікаючі слова інших. Перед тим як сказати щось важливе, слід говорити повільніше. Вухо схоже на метелика, воно зафіксоване тільки фізично, в плані ж почуттів пурхає навсібіч. Ніколи не можна бути певним, що вухо вловить зв’язки каузальності, якщо їх не висловлено, тож «отже» мають бути «отже», а «ось чому» — «ось чому».

Я порівнював промову на радіо з промовою написаною. Коли до слова, як на телебаченні, додається образ, вухо є значно тоншим за око, око ж виявляється сильнішим. Одразу після телепередачі, в якій я говорив, що зазнав плагіату, хтось із близьких, а значить, припустимо, людей уважних, зауважив: «Я й не знав, що тебе звинувачували в плагіаті!». Зображення в телевізорі гіпнотизує, люди дивляться уважніше, ніж слухають — чи гарно він зачесаний? що це в нього за сорочка? — тож і чують навіть не фразу, а одне з п’яти чи десяти слів і вже із цього слова екстраполюють. Виникаюча через це помилка дуже стійка. Тóму, чого я не казав, не раз протиставляли «Але ж я це чув»! Телеглядач перебуває якнайдалі від суті. Співбесідника (в розмові) зваблюють модуляції голосу того, хто до нього говорить, і жести, якими той собі допомагає, тіло, яке розмовляє, нав’язує себе тілу, яке слухає. Слухача (радіо) здатний захопити лише шарм голосу, якого він може позбутися, переставши слухати, але він майже змушений продовжувати слухати. Найвільнішим у такій ситуації є читач.

Читати інтерв’ю

Це відносно нова категорія книжок. Першим, якщо не помиляюся, таку книжку опублікував Жюль Юре, журналіст кінця ХІХ ст.; для своєї «Анкети про еволюцію літератури» (1891) він ставив запитання майже всім, від Леконта де Ліля до Едмона де Ґонкура, від Ернеста Ренана[148] до Еміля Золя, від Метерлінка до Сен-Поля Ру[149]. І якщо його запитання інколи здаються банальними, ті, які знають, що відповідь полягає в тому, щоб використати дещицю наданого часу й сказати те, що хочеться висловити, роблять їх привабливими. Відтоді книги інтерв’ю друкуються, наприклад, у колекції «Conversation with….» («Розмова з…») Міссісіпського університету. Френсис Скот Фіцджеральд. Хаїм Поток[150]. Сьюзен Зонтаґ. Вільям Фолкнер. Рубрика розмов у Paris Review про «The Art of Writing», тобто мистецтво писати, інколи запрошувала грубіянів, мільйонерів за кількістю читачів, як Стівен Кінг (відчувається наївність тактика журналу, який уважає, що він у вирі життя: «Ми привабимо молодь!»), інколи ж людей, які можуть висловити речі вагомі, як Дороті Паркер чи Курт Воннегут. Це досить приємні томики для моментів лінивого читання.

Щоб з’ясувати, що таке хороша книжка інтерв’ю, можна спробувати визначити, що таке погана книжка інтерв’ю. Погана книжка інтерв’ю — це книжка, в якій світська журналістка запитує у більш-менш відомої романістки: «Вранці ви полюбляєте китайський чай чи Дарджелін?». Це автентичний приклад. Я не називатиму ні імені журналістки, ні імені романістки, яка наважилася на це відповісти. Вони нам нагадують, що хоча Жак Шазо[151] помер, Марі-Шанталь[152] жива. (Послухайте, я ж не можу все пояснювати!

Погана книжка інтерв’ю — це промотвір, у якому запитання є лестощами, що закінчуються запитальною інтонацією. Наприклад: у якому віці в тебе проявилися надприродні здібності у грі на гітарі, Кейт. Я вибрав ім’я Кейт, бо це прикметно для книжок про співаків. Це ім’я можна замінити іменем Брюс, Піт чи Сід; музика — це царина, де дифірамб виглядає обернено пропорційним до культури критики.

Якщо ж хочеться обов’язково мати хорошу книжку інтерв’ю, непогано було б, щоб інтерв’юер був талановитим. Щоразу покладатися на геніальність того, у кого беруть інтерв’ю, не можна. Бесіди схожі на теніс, їхня якість поліпшується за наявності співрозмовника. А співрозмовника дає той, хто ставить запитання. Він повинен бути обізнаним, не будучи педантом, шанобливим, не будучи улесливим, допитливим, але не безцеремонним. Досконалий зразок такої рівноваги продемонстрував Робер Малле[153] в інтерв’ю з Полем Леото[154] (запис цих радіорозмов див.: Paul Léautaud. Entretiens avec Robert Mallet, 1951).

Хороших інтерв’юерів також не бракує.

1 ... 38 39 40 ... 57
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіщо читати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Навіщо читати"