Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Як би там не було, абвер потерпів явну поразку у цій сутичці.

В тій місцевості, де ми жили, завжди було скрутно з паливом. Про організоване постачання ніхто не знав і в мирні часи. До лісу було далекувато, та й небезпечно. Обходились хто як. А вже в роки світового лихоліття, то люди страждали від голоду і холоду більше, ніж від тієї стрілянини в небі, морі і на суші.

Думки про те, щоб десь дістатись чи якогось хмизу, чи трісок, словом, чогось такого, щоб горіло і дало хоч трішечки тепла, привели мене знову до тих обдертих казарм, де нам нещодавно так не склалось з трофеями.

Я знав точно, що на цей час у військовому містечку нікого не було. Знав я також, що є заборона місцевої влади — не заходити на територію містечка. Та нужда завжди сильніша за категоричні заборони.

Ходив я довго, сновигаючи між казармами, конюшнями, гаражами. Все, що можна було відірвати, обдерти, виколупати, зняти — було відірване, обдерте, виколупане, зняте. Та це тільки на перший погляд, а як придивитись, то можна було ще знайти не вирвану латку, вмуровану на чверть у цегляну стінку, можна було помітити товсту лігару, на яку настелялась підлога, на горищі можна було знайти довгу бантину, з якої вже скинули черепицю. Та до такої роботи в мене не було ні сили, ні потрібного інструменту. Та й ризик був великий, а то і смертельний. Так я тинявся, підбираючи де ніжку від стільця, де якусь цурпалку, суху гілку. Весь той скарб склав, зв`язав дротом, і вмостив на плече. Вийшов на дорогу і вже минув те кладовище зруйнованих будівель, а тут, де не візьмись, Митька Саленко[39] на велосипеді. То він їздив додому в Голодьки, на обід, і вже повертався до себе на службу у поліцію. Настрій у Митьки був добрим. Порівнявшись зі мною, якось весело кинув: «Стараєшся, хлопче. Молодець! Гарний синок у твоєї мами». Я йшов, Митька їхав.

— Ану, скільки ти набрав поліняк?

— … ?

— Не знаєш? Так я зараз допоможу тобі полічити. Митька одстебнув німецького шомпола[40] і почав неквапливо ним відраховувати по моїй спині і по всьому, що ззаду. Я йшов, Митька їхав. Ніякої люті словами своїми він не виказував. Так собі, тішився: то цікавився, якою дорогою я збираюсь повернути додому, то перепитував, чи я не збився з ліку. Після якогось, особливо дошкульного удару шомполом, я упав. Митька засміявся. Поліцай не став зупинятись. Чи то йому було не по дорозі, чи то він зрівняв кількість ударів з кількістю поліняк. Веселий і бадьорий настрій його не змінився. Він ще встиг мені крикнути, натискаючи жвавіше на педалі велосипеда: «Ну, будь здоров!».

До хати я приліз без дров. Мама загоювала мої рани гусячим жиром.

Після війни я вчився в одному класі з молодшим братом Митьки — Гришком. Товаришували.

На цей раз я оклигав напрочуд швидко. Вже десь на третій день спина не пекла вогнем, а тільки дуже свербіла. Намагаючись притамувати ту сверблячку, я роздирав ще не загоєні струпи до крові і тоді ставало трохи легше.

Тихого зимового надвечір’я «кумпанія» поліцаїв вивалила з хати Дроняка Антіна подихати свіжим повітрям після задушливого смороду застілля. Без шапок, з розкуйовдженими чубами, червоними пиками, розхристані, добряче «завантажені» бурячихою — вони надто голосно говорили, не слухаючи один одного. Хтось намагався невправно затягнути «…туман яром–долиною», інші — обіймались, слинячись в поцілунках та все допитуючись прискіпливо: «Ти мене поважаєш?».

Хтось з отих осоловілих помітив далеко на лузі, за річкою, дві постаті: одна більша, друга менша. Власне, постаті більше вгадувались, бо їхні контури на площині білого снігу розмивались в якісь рухомі химери. Та оскільки ті химери рухались до села, підходячи все ближче і ближче до берега замерзлої річки, то невдовзі стало зрозумілим, що то два чоловіки несуть з лісу в`язки сухого гілля.

Кращої нагоди «ost Polizist», цим східнорасовим «mensham» розважитись, похизуватись одному перед другим і придумати було важко. Декілька з них метнулось до хати і тут же вийшли, тепер вже з рушницями. Заклацали затвори.

Лівий берег, вподовж якого стояли мазурівські хати, був високий і крутий. Правий — рівнинний: без деревця, без кущика, без виямки. В морозному повітрі з металевим ляскотом пролунало кілька пострілів. Постаті зупинились, та тільки на якусь хвилину, а потім енергійно рушили уперед, мабуть, маючи намір таким чином продемонструвати стріляючим, що прямують вони прямо до цих хат високого берега, до села.

Ті, що були на підніжжі з в’язанками хмизу, приречено, крокували назустріч своїй долі. Їхні постаті відбивали на снігову ковдру довжелезну чорну тінь, тим створюючи для стрільців невиразну мішень: велику, рухливу. Було зрозуміло, що стрільба ведеться по всій окресленій тінню площині. Врешті–решт, такий спосіб ведення вогню дав бажаний для стрільців результат. Чорна пляма на білому полі сповільнила свої рухи, потім проступила трохи вперед, трохи назад і, врешті-решт, поникла.

В гурті поліцаїв почулись схвальні вигуки. Поспльовувавши з губів недопалки самокруток, вони чередою посунули до хати «замочити» вдало розіграну мізансцену.

З дворів садиб, мазурівчани добре бачили те видовище. Вони впізнали, хто то йшов з лісу через широкий луг: їхній сусіда і родич Кирило Іващук зі своїм старшим сином Романом.

На другий день стало відомо й тим, кому не довелось бачити «виставу», що Кирила поранили тяжко в ногу біля самого паху, а Романа минуло і він до самої темноти пролежав на батькові, щоб бува дурна куля не влучила того ще раз. Поночі втягнув батька до своєї хати (стояла поруч за чотири двори від тієї, звідки стріляли поліцаї), розказав скаліченій поліомієлітом мамі, що сталося; нагрів води і якось помив батька, присипав сухим зіллям рану, зав`язав хусткою.

Старого Кирила я бачив голоднючої і холоднючої зими 47‑го року. До цього я не раз бував у хаті мого однокласника Колі Іващука, проте дядька Кирила жодного разу не приходилось бачити. Він все десь «промишляв» на юшку та окраєць. Цього разу він увійшов в хату дуже кульгаючи (рана чомусь не загоювалась), поникав з кутка в куток, щось сказав лежачій у ліжку жінці