Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Пенумбра хитає головою.

— Початківці її не читають. Лише втаємничені члени нашого товариства — непереплетені й переплетені. Таких у нас небагато, і всі ми читаємо «Мануція» тільки тут.

То ось що тут відбувається. Ось над чим так завзято ламають голови всі присутні. Утім, я помічаю, що деякі чорні мантії повертають голови в наш бік. Певно, не такі вони вже й завзяті.

Пенумбра повертається на стільці й указує рукою на стелажі, що підпирають стіни.

— А це інший скарб. Наслідуючи нашого Засновника, кожен член цього товариства пише власний codex vitae, себто книгу життя. Це завдання непереплетених. Федоров, наприклад, — ви його знаєте, — він киває в мій бік, — належить до непереплетених. Коли він закінчить свою роботу, він утілить усе, чого навчився, усі свої знання, у таку книжку.

Я пригадую Федорова і його сніжно-білу бороду. Еге ж, напевне, він чогось таки навчився.

— За допомогою журналу, — Пенумбра звертається до мене, — ми можемо переконатися, що Федоров чесно здобув свої знання. — Він здіймає одну брову. — Ми мусимо впевнитися, що він розуміє, чого йому вдалося досягти.

Он воно що. Вони хочуть переконатися, що він не закинув стос книжок у сканер.

— Коли codex vitae Федорова затверджу я і прийме Перший Читач, він приєднається до переплетених. А тоді нарешті він здійснить останнє жертвопринесення.

Ага: темний ритуал на Жертовнику Сущого Зла. Я так і знав. Мені подобається Федоров.

— Книжку Федорова зашифрують, надрукують кілька примірників, і вона займе своє місце на полиці, — буденно каже Пенумбра. — Ніхто не зможе прочитати її аж до його смерті.

— Паскудство, — шепоче Ніл. Я роздратовано зиркаю на нього, але Пенумбра всміхається й здіймає розкриту долоню.

— Ми йдемо на цю жертву через глибоку віру, — пояснює він. — Я кажу цілком серйозно. Коли ми розгадаємо codex vitae Мануція, кожен член нашого товариства, який наслідував його — який написав власну книгу життя й віддав її на зберігання до цієї бібліо­теки, — знов оживе.

Я намагаюся не показувати скептицизму, що так і рветься вискочити на моєму обличчі.

— Тобто? — питає Ніл. — Як зомбі? — Він вимовляє останнє слово вголос, і деякі чорні мантії повертаються в наш бік.

Пенумбра хитає головою.

— Природа безсмертя нам досі невідома, — відказує він ледь чутно, і нам доводиться присунутися ближче. — Та все, що я знаю про письменництво й читання, вказує на те, що безсмертя насправді існує. Я відчуваю його на цих полицях, та й на інших теж.

Я не вірю в балачки про безсмертя, проте мені теж знайоме відчуття, про яке щойно згадав Пенумбра. Коли блукаєте поміж стелажами в бібліотеці, коли торкаєтесь пальцями різнобарвних корінців, — у таку мить важко не відчути присутності духів, занурених у сон. Це лишень відчуття, а не факт, але не забувайте (повторюся): люди вірять ще й не в такі химерії.

— Але чому вам не вдається розшифрувати книгу Мануція? — питає Кет. Так, це її спеціалізація. — Куди подівся ключ?

— Ох, — зітхає Пенумбра. — Направду, куди ж він подівся. — Він зупиняється, переводить подих. — Ґеррітсзон, у певному сенсі, був такою ж винятковою людиною, як і Мануцій. Він вирішив не передавати ключа своїм послідовникам. Ось уже п’ять сотень років… ми обговорюємо його рішення.

Він каже це з такою інтонацією, що мені уявляється, ніби ті запеклі дискусії не обійшлися без стрілянини чи кинджалів.

— Ми не маємо ключа, тому перепробували всі відомі нам способи, аби розгадати шифр codex vitae Мануція. Ми зверталися до геометрії. Шукали приховані форми. На них ґрунтується загадка Засновника.

Обличчя на моїй візуалізації… Звісно. Я вкотре почуваюся дезорієнтованим. З екрана ноутбука на мене дивився Альд Мануцій.

— Ми зверталися до алгебри, логіки, лінгвістики, крипто­графії… серед членів нашого товариства були великі матема­тики, — продовжує Пенумбра. — Люди, яких удостоювали премій там, нагорі.

Кет присунулась так близько, що ледь не вилазить на стіл. Це неабияка приманка: код, який треба зламати, і ключ до безсмертя — два в одному. На хвилю мене сповнює гордість, адже це я привів її сюди. Тут Google іде погуляти. Справжня пригода трапилася нам під землею, в Нерозривному Корінці.

— Вам треба збагнути, любі друзі, — каже Пенумбра, — що наше товариство існує і працює згідно з правилами, які практично не змінювалися з дня його заснування п’ятсот років тому. — Він тицяє пальцем на групку гамірливих чорних мантій. — Ми користуємося крейдою та дощечками, чорнилом і папером. — Ураз його тон змінюється. — Корвіна вважає, що ми повинні ретельно дотримуватись усіх правил. Вважає, що якщо ми бодай щось поміняємо, то навіки втратимо свою винагороду.

— А ви, — звертаюсь я до чоловіка, який має комп’ютер, — ви не погоджуєтесь.

У відповідь Пенумбра повертається до Кет, і тепер його голос перетворюється на тихесенький шепіт.

— Ось тепер ми дійшли до моєї пропозиції. Якщо я не поми­ляюся, серденько, ваша компанія перегнала чималу кількість ­книжок, — він зупиняється, намагаючись дібрати правильні слова, — на цифрові полиці.

Кет киває й миттю шепоче у відповідь:

— Шістдесят один відсоток усіх будь-коли виданих.

— Але у вас немає книги життя нашого Засновника, — провадить Пенумбра. — Ні в кого її немає. — Він замислюється. — Певно, вам би варто її мати.

Мене ніби вдарило блискавкою: Пенумбра пропонує нам учинити бібліографічну крадіжку.

Повз наш стіл неквапом човгає жіночка в чорній мантії з товстою зеленою книжкою в руках. Вона висока і струнка, на вигляд їй не більше сорока, у неї заспані очі й коротко стрижене чорне волосся. Під мантією видніє синя квітчаста тканина. Ми змовкаємо, чекаємо, поки вона трохи віддалиться.

— Я думаю, що нам пора відійти від традицій, — продовжує Пенумбра. — Я вже старий і, якщо це насправді можливо, хотів би побачити завершення наших трудів ще до того, як від мене залишиться тільки книга на полиці.

Мене ще раз осяяло: Пенумбра належить до переплетених, тож його власний codex vitae має бути десь тут, у цьому підземеллі. Від цієї думки в мене трохи паморочиться в голові. Що ж у тій книжці?