Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Декл підводиться, поправляє свою мантію, напружується і щосили штовхає стелажі в себе за спиною. Вони плавно й безшумно повертаються — таке враження, що вони геть невагомі й навіть не торкаються підлоги, — і перед нами з’являються тінистий майданчик і широкі гвинтові сходи, які спускаються в непроглядну темряву. Декл простягає руку, жестом запрошує нас проходити.

— Festina lente, — цілком буденно кидає він.

Ніл різко втягує повітря, і я добре знаю, що це означає. Він ніби каже: «Я ціле життя чекав на можливість увійти до таємного тунелю, захованого за книжковою шафою». Пенумбра підводиться зі стільця, і ми йдемо за ним.

— Сер, — Декл звертається до Пенумбри й відступає від поділених на частини полиць, — якщо пізніше матимете вільний час, я залюбки пригостив би вас чашечкою кави. Стільки всього треба обговорити.

— Так і зробимо, — усміхається Пенумбра. Минаючи Декла, він ляскає його долонею по плечу. — Дякую, Едґаре.

Пенумбра веде нас сходами донизу. Він ступає обережно, спираючись на поруччя — широку смугу з дерева на масивних металевих скобах. Ніл тримається біля нього, готовий підхопити Пенумбру, якщо він раптом перечепиться. Сходи широкі, з блідого каменю, вони різко закручуються в спіраль і ведуть нас у надра підземелля, а дорогу нам скупо освітлюють дугові лампи в старих канделябрах, що подекуди трапляються на стінах.

Отак ми спускаємось крок за кроком, і до мене долинають якісь звуки. Приглушене бурмотіння, тоді якесь гудіння й відлуння голосів.

Сходи обриваються, і попереду видніє освітлена арка. Ми прямуємо до неї. Кет охкає, і її подих виривається з уст маленькою хмаринкою.

Це ніяка не бібліотека. Це печера Бетмена.

Перед нами простягається довгий і низький Читальний Зал. Стелю підпирають товсті перехрещені балки. Поміж них видно поцяткований грубий камінь, помережаний прожилками й зазубреними тріщинками, які виблискують так, наче всередині в камені заховані сяйливі кристали. Балки тягнуться вздовж усього приміщення, малюючи чітку систему координат. На ­перетині балок висять яскраві лампи, які освітлюють простір унизу.

Підлога теж кам’яна, але відполірована так, що в неї можна дивитись, як у дзеркало. Квадратні дерев’яні столи, по два в ряд, рівними шерегами тягнуться вглиб залу. Столи прості, але міцні, і на кожному з них лежить товста книжка. Усі книжки чорні, і кожнісінька прикута до столу міцним ланцюгом, теж чорним.

Довкола столів рояться люди. Хтось сидить, хтось стоїть, але всі вони, і чоловіки, і жінки, одягнені в темні мантії, як у Декла. Вони розмовляють, бурмочуть, сперечаються. Тут їх десь із десяток, і складається таке враження, ніби ви потрапили до офісу невеличкої біржі. Звуки зливаються й перебивають один одного: шикання й шепіт, шаркання ніг. Шкряботіння ручки по папері, скрипіння крейди по дошці. Кашель і шморгання. Це місце найбільше схоже на клас, ось тільки учні тут дорослі, а то й літні, і вони гадки не мають, що вони тут вивчають.

Уздовж стін тягнуться стелажі. Вони зроблені з того ж дерева, що й балки та столи, і вщерть заповнені книжками. Проте ці книжки, на відміну від чорних фоліантів на столах, мають різнобарвні палітурки — червоні, сині й золотисті, полотняні й шкіряні, деякі пошарпані, інші новенькі, ніби щойно з друкарні. Вони як засіб від клаустрофобії. Без них це місце нічим не відрізнялося б від катакомб, а книжки додають трохи кольору й текстури, від чого цей зал робиться затишнішим і теплішим.

Ніл щось схвально бурмоче.

— Що це за місце? — питає Кет і потирає руки, тремтячи від холоду. Барви додають тепла, але повітря тут просто крижане.

— Ходіть за мною, — кличе Пенумбра.

Він заходить до Читального Залу і продирається поміж групками чорних мантій, які юрмляться навколо столів. Я чую уривок розмови: «…вся проблема у Бріто, — каже високий чолов’яга зі світлою бородою й тицяє пальцем у товсту чорну книжку, прикуту до столу. — Він наполягав, що всі операції мають бути оборотними, а насправді…» Його голос стихає, натомість я чую інший: «…занадто зациклились на сторінці як на об’єкті аналізу. Погляньте на книжку з іншого боку. Книжка — це набір символів, правильно? У неї не два виміри, а лише один. Отож…» Це говорить чоловік з обличчям сови й кошлатими бровами, якого я нині вранці бачив на вулиці. Він і далі сутулиться й навіть не подумав зняти свою кудлату шапку. У поєднанні з мантією виходить стовідсот­ковий образ чаклуна. Різкими рухами він щось креслить крейдою на невеликій дощечці.

Пенумбра втрапляє ногою в ланцюгову петлю, і ланцюг розкотисто брязкає, поки він намагається вивільнитись. Пенумбра морщиться й роздратовано бурмоче: «Сміх та й годі».

Ми тихенько йдемо за ним — коротенька процесія чорних овець. У кількох місцях стелажі розриваються: двічі — дверима по обидва боки залу, і ще раз — у самому кінці приміщення, де вони поступаються місцем гладенькій кам’яній стіні й дерев’яному помосту, освітленому яскравою лампою. Поміст високий і має якийсь грізний вигляд. Певно, тут здійснюють ритуальні жертвопринесення.

Кілька чорних мантій, яких ми минаємо дорогою, підіймають голови і, здивовано вирячивши очі, вигукують: «Пенумбра!» — усміхаються й простягають йому руки. Пенумбра киває, усміхається у відповідь і привітно потискає простягнуті долоні.

Він веде нас до вільного столу недалеко від помосту, у затіненому закутку між двома лампами.

— Ви прийшли до особливого місця, — каже Пенумбра та опускається на стілець. Ми теж сідаємо, підбираючи поли наших мантій. Він говорить тихо, довколишній гамір майже заглушує його слова. — Вам заборонено будь-кому розказувати про нього чи повідомляти його розташування.

Ми дружно киваємо.

— Дивовижно, — шепоче Ніл.

— Ет, у самому залі немає нічого особливого, — відказує Пенумбра. — Приміщення, безперечно, давнє, проте всі підземелля однакові — підвал, міцні кам’яні стіни, холоднеча й сухе повітря. Справді, нічого особливого. — Він змовкає. — Дивовижним є те, що зберігається в цьому підземеллі.

Ми всього кілька хвилин провели в цьому льоху, заповненому книжками, а я вже забув про існування іншого світу десь там, нагорі. Припускаю, що раніше це був якийсь бункер і тут можна заховатися на випадок ядерної війни. За котримись із дверей має бути склад із консервованими бобами.

— Тут є два скарби, — продовжує Пенумбра. — Перший — це зібрання книжок, а другий — один-єдиний примірник. — Він опускає кістляву долоню на чорний том, прикутий до нашого столу, — такий самий, як на інших столах. На обкладинці великими сріб­лястими літерами викарбувано: «МАНУЦІЙ».

— Ось ця книга, — каже Пенумбра. — Це codex vitae Альда Мануція. Вона є тільки в цій бібліотеці.

Тобто?