Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Я спантеличений. Я бачу, що тут ціла купа комп’ютерів.

Ми рухаємось звивистою стежкою поміж столів. Тут є всі тотеми офісної нудьги: експрес-кавоварка, гуркітливий міні-холодильник, велетенський багатофункційний лазерний принтер, на якому блимає червоний датчик: зажувало папір. На білій дошці напівстерті діаграми «мозкового штурму». Зараз на ній яскраво-блакитними писаними літерами виведено:

НЕВРЕГУЛЬОВАНІ ПОЗОВИ: 7!!

Я все чекаю, що хто-небудь підведе голову й зверне увагу на нашу невеличку процесію, але всі, здається, зосередилися на своїй ­роботі. Тихеньке клацання клавіш звучить як той дощ, що залишився надворі. У кутку хтось хихикає. Я дивлюсь у той бік — ­чоловік у вицвілому зеленому светрі всміхається до свого екрана. Він їсть йогурт із пластикового стаканчика. Напевне, переглядає якесь відео.

Зусібіч нас оточують кабінети й конференц-зали, усі двері з матовим склом і крихітними табличками. Ті, до яких ми прямуємо, розташовані в дальшому кінці кімнати, а табличка повідомляє нас:

ЕДҐАР ДЕКЛ / ОСОБЛИВІ ПРОЕКТИ

Пенумбра кладе худорляву долоню на ручку, один раз стукає в скло й відчиняє двері.

Кабінет невеликий, проте кардинально відрізняється від попереднього приміщення. Мої очі напружуються, силкуючись призвичаїтись до нової гами кольорів: стіни тут насиченого темного кольору, обклеєні шпалерами із золотистими й зеленими завитками.

Підлога дерев’яна, рипить у мене під ногами, а каблуки Пе­нумбри легенько цокають, коли він повертається, щоб зачинити за нами двері. І світло тут інакше, тепліше, бо випромінюють його канделябри, а не флуоресцентні лампи. Двері зачиняються, і зовнішнє гудіння враз змовкає, змінюючись приємною гус­тою тишею.

У кабінеті стоїть масивний стіл — близнюк того, що в книгарні Пенумбри, — а за ним сидить той чоловік, котрого я першим помітив уранці: Круглий Ніс. Та поверх свого вуличного одягу він натягнув чорну мантію. Спереду її зчеплено срібною брошкою — дві долоні, розкриті, ніби книжка.

Оце вже щось цікаве.

Навіть повітря тут пахне по-іншому. Тут витає запах книжок. За столом, позаду Круглого Носа, високі стелажі, що сягають стелі, напхом напхані книжками. Але ж кабінет невеликий. Скидається на те, що таємна бібліотека Нерозривного Корінця не більша від книгарні провінційного аеропорту.

Круглий Ніс усміхається.

— Сер! Ласкаво просимо, — він підводиться. Пенумбра здіймає руки й жестом просить його сісти. Круглий Ніс переводить погляд на мене, Кет і Ніла. — Хто ваші друзі?

— Вони непереплетені, Едґаре, — поспіхом відказує Пенумбра й повертається до нас. — Учні, це Едґар Декл. Він вартує двері до Читального Залу — скільки, Едґаре? Одинадцять років?

— Точнісінько одинадцять, — підтверджує Декл і всміхається. Я помічаю, що ми теж усміхаємось. Він і його кабінет — як зігрівальний еліксир після холодної вулиці й ще холоднішого ­лабіринту столів.

Пенумбра дивиться на мене, примруживши очі.

— Як і ви, мій хлопчику, Едґар теж був продавцем у Сан-Франциско.

Я почуваю легку дезорієнтацію — ознаку того, що все у світі пов’язане між собою тісніше, ніж здавалося на перший погляд. Невже ті похилі рядочки в журналі написані рукою Декла? Він теж працював у нічну зміну?

Декл утішено всміхається й каже з удаваною серйозністю:

— Моя вам порада. Якщо котроїсь ночі вам стане цікаво, що там у тому сусідньому клубі, і ви подумаєте, чом би туди не навідатися… — Він на хвилю вмовкає. — Не робіть цього.

Точно, він теж працював у нічну зміну.

Навпроти столу стоїть стілець — із полірованого дерева, з високою спинкою, — і Декл жестом запрошує Пенумбру присісти.

Ніл нахиляється й по-змовницькому тицяє великим пальцем через плече, у бік офісу за дверима.

— То все це тільки прикриття?

— О ні, ні, — заперечує Декл. — Компанія Festina Lente — це справжня організація. Такої справжньої ще пошукати. Вона продає ліцензійний шрифт Gerritszoon… — Кет, Ніл і я киваємо, як новачки, що їм розкрили велику таємницю, — …і багато інших шрифтів. Та цим її діяльність не обмежується. Наприклад, є новий проект, пов’язаний з електронними книгами.

— Який проект? — питаю я. Схоже, ця компанія набагато більша, ніж нам розповідав Пенумбра.

— Я й сам достеменно не знаю, — відказує Декл. — Але йдеться про те, що ми на замовлення видавців якимось чином відстежуємо піратське поширення їхньої продукції. — На цих словах мої ніздрі роздуваються. Я вже чув історії про студентів, які отримували мільйонні штрафи. Декл пояснює:

— Це новий проект. Дітище Корвіни. Імовірно, вельми прибуткова справа.

Пенумбра киває.

— Саме завдяки старанню людей у тому офісі й існує наша книгарня.

Прекрасно. То моя зарплатня береться з оплати ліцензійних шрифтів і судових позовів за порушення авторських прав?

— Едґаре, ось ця трійця розгадала загадку Засновника, — каже Пенумбра. Кет і Ніл здивовано здіймають брови. — І їм настав час побачити Читальний Зал. — Він вимовляє це так, що я просто чую великі літери.

Декл усміхається.

— Чудово. Мої вітання, і ласкаво просимо. — Він киває в бік цілого ряду гачків на стіні — половина з них завішані звичай­ними куртками й светрами, а другу половину займають темні мантії, такі ж, як у Декла. — Для початку перевдягніться, будь ласка, у мантії.

Ми скидаємо свої мокрі куртки. Поки натягаємо на себе мантії, Декл пояснює:

— Унизу ми маємо підтримувати чистоту. Знаю, вони вигля­дають кумедно, але насправді скроєні дуже вдало. З боків є розрізи, щоб не сковувати рухів, — Декл демонстративно розмахує руками, — а всередині — кишені для паперу, олівців, лінійки та компаса. — Він розкриває свою мантію й показує нам. — Унизу теж є письмове приладдя, проте інструменти треба приносити самому.

Як це мило: «Для першого дня в нашому культі не забудьте прихопити із собою лінійки!» І де це «внизу»?

— І наостанок, — каже Декл. — Ваші телефони.

Пенумбра показує порожні долоні й ворушить пальцями, а ми віддаємо наших темних тремтливих спільників. Декл кладе телефони в неглибокий дерев’яний ящичок на столі. Там уже лежать три представники бренда iPhone, один чорний Samsung Neo й потерта бежева Nokia.