Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Тоді зробімо ось як, — каже Пенумбра й киває. — Спершу я коротко повідаю вам історію нашого товариства. А потому, аби ви краще зрозуміли, вам необхідно відвідати Читальний Зал. Там моя пропозиція буде зрозумілішою, і я щиро сподіваюся, що ви її приймете.

Звісно, ми її приймемо. Саме так і буває в епічних пригодах. Старий маг ділиться з вами своєю проблемою, і ви обіцяєте йому допомогти.

Пенумбра складає долоні докупи.

— Чи вам знайоме ім’я Альда Мануція?

Кет і Ніл заперечно хитають головами. Може, бодай цього разу мистецький коледж стане мені в нагоді.

— Мануцій був одним із перших книгодрукарів, — кажу я, — відразу після Ґутенберґа. Його книжки знамениті й нині. Вони прекрасні. — Я бачив слайди.

— Так, — Пенумбра киває. — То було наприкінці п’ятнадцятого століття. Альд Мануцій зібрав писарів і вчених у своїй друкарні у Венеції й там надрукував перші видання класиків. Софокла, Аристотеля і Платона. Вергілія, Горація та Овідія.

Я приєднуюся:

— Так, надрукував їх, використовуючи новий шрифт, розроб­лений митцем Ґріффо Ґеррітсзоном. Чудовий шрифт. Я не бачив нічого подібного, та він і досі один із найпопулярніших шрифтів. Gerritszoon установлено на всіх комп’ютерах фірми Apple. — Але не Gerritszoon Display. Його доводиться красти.

Пенумбра киває.

— Усе це добре відоме історикам і, як з’ясувалося, — він здіймає брову, — продавцям книгарень. Гадаю, вам також було б цікаво дізнатися, що творіння Ґеррітсзона слугує джерелом достатків нашого товариства. Навіть сьогодні, коли видавці купляють цей шрифт, вони купляють його в нас. — Він стишує голос. — І ми правимо за нього чималі гроші.

Я відчуваю, як два шматочки пазла стають на свої місця: словолитня FLC — це і є компанія Festina Lente. Культ Пенумбри існує за рахунок нечуваних цін на ліцензійні шрифти.

— Та суть полягає в тому, — продовжує він, — що Альд Мануцій був не лише книгодрукарем. Він був філософом і вчителем. Він був першим із нас. Він був Засновником Нерозривного Корінця.

Що ж, такого на заняттях із типографії нам точно не розпо­відали.

— Мануцій вірив, що в працях класиків криються одвічні істини, а серед них — відповідь на наше найголовніше запитання.

Нас огортає напружена тиша. Я прокашлююсь і питаю:

— Яке це… найголовніше запитання?

Кет миттю видає:

— Як жити вічно?

Пенумбра повертає голову й уважно дивиться на неї. Його широко розплющені очі зблискують, він киває:

— Коли Альд Мануцій помер, — неголосно каже він, — його друзі та учні наповнили його могилу книжками — примірниками всіх його видань.

Вітер знадвору щосили кидається на двері, і ті аж здригаються.

— Вони зробили це тому, що могила була пуста. Після його смерті тіла не знайшли.

Значить, культ Пенумбри має власного месію.

— Він залишив по собі книжку під назвою «Codex Vitae» — книга життя. Її було зашифровано, а ключ до шифру він дав лише одній людині — своєму найліпшому другові й партнеру, Ґріффо Ґеррітсзону.

Поправка: цей культ має месію й першого апостола. Ну принаймні апостол був митцем. Круто. А codex vitae… Я вже чув це раніше. Однак Розмарі Лапін казала, що codex vitae — це книжки «Захмарної колекції». Я заплутався…

— Ми, учні Мануція, віками працювали над тим, щоб розгадати його codex vitae. Ми переконані, що там містяться всі таємниці, які він відкрив, вивчаючи праці класиків, а найперша серед них — секрет вічного життя.

Дощ тарабанить по вікні. Пенумбра переводить подих.

— Ми віримо, що, коли нам удасться розгадати його таємниці, усі члени Нерозривного Корінця, які коли-небудь жили на цьому світі… знову оживуть.

Месія, перший апостол і воскресіння. Десь я вже бачив цей перелік. Зараз Пенумбра балансує на грані між чарівним химерним дідусем і моторошним химерним дідусем. Але є дві речі, які схиляють шальки терезів на бік чарівності. По-перше, його лукава усмішка, яка зовсім не схожа на посмішку схибленого, а мікром’язи не брешуть. По-друге, погляд Кет. Вона зачудовано дивиться на Пенумбру. Гадаю, люди вірять у ще більші химерії, хіба ні? Президенти й Папи вірять у ще й не такі дивовижі.

— Про яку кількість членів товариства йдеться? — питає Ніл.

— Нас небагато, — відказує Пенумбра, відсуває стілець і підводиться. — Усі можуть поміститися в одній кімнаті. Ходімо, друзі. Читальний Зал чекає.

Ми йдемо під дощем, усім гуртом ховаючись під крислатою чорною парасолею, яку нам позичили в «Дельфіні і якорі». Ніл тримає її над нашими головами — воїн завжди тримає парасолю. Пенумбра йде посередині, ми з Кет тулимося до нього з боків. Пенумбра не займає багато місця.

Ми підходимо до темних дверей. Це місце кардинально відрізняється від книгарні Пенумбри в Сан-Франциско. Якщо в Пенумбри замість стін — величезні вітрини, а зсередини ллється тепле світло, то тут бачимо перед собою суцільну кам’яну брилу й двійко миготливих канделябрів. Це місце ніби застерігає: «Ні, краще сюди не заходити».

Кет штовхає двері. Я заходжу останнім і ловлю її зап’ястя.

Я геть не очікував, що всередині все буде таким прісним. Сподівався побачити ґарґулій. Натомість перед нами дві присадкуваті канапи й круглий скляний столик — от вам і весь вестибюль. Трохи далі попереду стоїть вузький письмовий стіл, за яким сидить молодий чоловік із голеною головою, котрого я вже бачив цього ранку на вулиці. На ньому синій кардиган. Угорі, над ним, квадратні літери без зарубок сповіщають:

FLC

— Ми прийшли, щоб зустрітися з містером Деклом, — Пенумбра звертається до реєстратора, а той лиш кидає на нас побіжний погляд. Пенумбра проводить нас за двері з матовим склом. Я все ще сподіваюся побачити ґарґулью, але ні: це сіро-зелений натюрморт, прохолодна савана широких моніторів, низьких перегородок і вигнутих чорних офісних крісел. Звичайний офіс. Майже такий, як у «Нового бейґла».

За панелями на стелі дзижчать люмінесцентні лампи. Робочі столи