Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Гадаю, нам краще піти, — сказав Колон, задкуючи. — І то хутко. 

Всередині будинку стався вибух зірочок і кульок на радість молодим і старим, але не тролю, який якраз відчинив двері. 

— А, справді? — спитав Леонард. — Що ж, якщо нам важлива швидкість, у мене є дуже цікаве креслення двоколісного… 

Вартові, не змовляючись, взяли його попід руки, підняли над землею і дали драла. 

— Ой, леле, — прорік Леонард, якого тягнули назад. 

Вартові пірнули у бічну вуличку, з тихим професіоналізмом хутко звиваючись між інших провулків. 

Зрештою вони приперли Леонарда до стіни і стали вдивлятися в кінець вулиці. 

— Все чисто, — повідомив Ноббі. — Вони побігли в інший бік. 

— Атож, — мовив Колон. — Тепер скажіть мені, чим ви думали? Може, ви і геній, пане з Квірма, але коли погрожуєте людям, у вас розуму не більше, ніж у надувної качки. 

— Я трохи дурко, чи не так? — погодився Леонард. — Але я благаю вас піти зі мною. Змушений визнати, я вважав, що, будучи воїнами, ви краще зрозумієте силу… 

— Ну, так, ми воїни, — сказав сержант Колон. — Але… 

— А у вас ще є такі ракети? — запитав Ноббі, знову примостивши трубу собі на плече. В його очах з’явився той особливий вогник маленького мужчинки, в руках у якого опиняється величезна зброя. 

— Можливо, — відповів Леонард, і вогник у його очах спалахнув тим божевільним блиском невиннятка, яке думає, що всіх перехитрило. — Може, підемо перевіримо? Розумієте, мені звеліли доправити вас всіма можливими способами. 

— Мене влаштовує підкуп, — мовив Ноббі. Він приставив око до прицілу в трубці й взявся «піх-пахкати». 

— Хто звелів? — запитав Колон. 

— Правитель Ветінарі. 

— Ми потрібні Патрицію? 

— Так. Він сказав, що ви володієте особливими якостями і маєте прийти без зайвих розмов. 

— У палац? Я чув, він дав чосу. 

— О, ні. В ем… на… е… пристань… 

— Особливі якості, кажете? — мовив Колон. 

— Е, сержанте… — почав було Ноббі. 

— Послухай, Ноббі, — важливо мовив Колон. — Ми заслуговуємо на визнання, ти це знаєш. Досвідчені офіцери — кістяк правоохоронних органів. Мені здається, — вів далі він, — мені здається, що це той випадок, коли настане час, прийде герой. 

— Коли він приходить? 

— Я про нас говорю. Чоловіків з особливими якостями. 

Ноббі кивнув, але дещо неохоче. В багатьох аспектах він значно ясніше думав за свого старшого сержанта, і його бентежили оті «особливі якості». Коли тебе обирають за твої «особливі якості» — це однаково, що приносять в жертву. 

Та і що такого особливого в «особливих якостях»? У морських блюдечок є особливі якості. 

— Ми знову працюватимемо під прикриттям? — запитав Колон. 

Леонард моргнув. 

— Скажімо… так, велика частина плану зосереджена саме на слові «під». Еге ж. 

— Сержанте… 

— Тихо будь, капрале, — Колон підтягнув Ноббі ближче до себе. «Під прикриттям» означає, що нас ніхто не заріже і не застрелить, правильно? — прошепотів він. — А чого понад усе не хоче професійний солдат? 

— Щоб його зарізали чи застрелили, — на автоматі випалив Ноббі. 

— Правильно! Тож рушаймо, пане Квірм! Час настав! 

— Чудово! — мовив Леонард. — Скажіть мені, сержанте, ви трохи морячок? 

Колон знову відсалютував. 

— Аж ніяк, сер! Щасливий у шлюбі, сер! 

— Я мав на увазі, чи ви колись борознили морські хвилі? 

Колон хитро на нього зиркнув. 

— А, ви мене не підловите, сер, — сказав він. — Всі знають, що коні тонуть. 

Леонард на мить затримався, налаштовуючи мозок на хвилі радіо Колон. 

— Ви взагалі колись були в морі, на кораблі? 

— Я, сер? Тільки не я, сер. А все через вигляд хвиль, які то здіймаються, то опускаються, сер. 

— Справді? — мовив Леонард. — Що ж, на щастя, з цим не буде проблем. 

Гаразд, почнімо спочатку… 

Збирати факти — ось, що треба було робити… 

Світ спостерігав. Хтось хотів, щоб Варта визнала, що вбивство спланували хапонці. Але хто? 

Хтось також обезголовив Сніжка Слоупса, що той став мертвішим за шість відер риб’ячої приманки. 

Перед ним постав образ великої вигнутої шаблі Ахмеда-71-години. Отож… 

…припустімо, що Ахмед був слугою чи охоронцем Куфури, і він виявив… 

Ні, як це можливо? Хто б йому сказав? 

Що ж, напевно, він якось довідався, а разом із тим дізнався, хто заплатив тому чоловіку… 

Ваймз відкинувся назад. Для нього це все ще було загадкою, але він її розгадає, він це знав напевно. Він збере факти, проаналізує їх, неупереджено розгляне їх з усіх боків і достеменно довідається, як лорд Іржавський все це організував. Видно гнилих людей! Він не терпітиме такого, особливо від чоловіка, який римував «кров» і «любов». 

Його погляд впав на старовинну книгу. Генерал Тактикус? Про нього знали навіть діти. Анк-Морпорк був столицею величезної імперії, більша частина якої була в Хапонії, завдячуючи йому. Ось тільки йому, як не дивно, ніхто не завдячував. Ваймз ніколи достеменно не знав чому, але місто радше соромилось генерала. 

Звісно, одною з причин було те, що він примудрився воювати з Анк-Морпорком. В місті Ґеної повимирали всі члени королівської сім’ї, інцест дійшов до того, що єдиний живий екземпляр складався здебільшого з зубів, і старші придворні написали Анк-Морпорку листа з проханням допомогти. Ваймз був вражений, що в ті часи таке було на кожному кроці. Невеличкі королівства Рівнин Сто вічно випрошували одне в одного зайвих королівських членів. Король вигнав Тактикуса виключно з роздратування. Важко як слід керувати імперією, коли постійно отримуєш заляпані кров’ю листи зі словами: «Дорогий сер, повідомляю вам, що ми завоювали Бетрек, Смейл і Ушістан. Будь ласка, надішліть до обіду 20,000 анк-морпоркських доларів за виконану роботу». У цього чоловіка не було гальм. Тож його хутко номінували герцогом і відіслали до Ґеної, де він насамперед став міркувати над тим, що становило найбільшу військову загрозу для міста, і, визначивши її, оголосив війну Анк-Морпорку. 

Але чого люди сподівались? Він виконував свої обов’язки. Він привіз безліч воєнних трофеїв, чимало полонених і, чого не вдалось жодному анк-морпоркському воєнному лідеру — повернув більшість своїх людей. Ваймз підозрював, що його славетне ім’я не закріпилося в анналах історії саме через останній пункт. Подейкували, що це певною мірою було не за правилами. 

«Veni, vidi, vici». Саме ці слова мав виголошувати чоловік, коли завойовував… що? Псевдополь, чи не так? Чи Аль Халі? Чи Квірм? Чи Сто Лат? Це в давнину ти з принципу нападав на чуже місто і йшов геть, а тоді знову нападав, коли тобі здавалось, що вони спинаються на ноги. І в ті часи тобі було байдуже, чи за тобою спостерігає світ. Ти хотів, щоб на тебе дивилися і вчилися. «Veni, vidi, vici». Прийшов, побачив, переміг. Ці слова завжди здавались Ваймзу надто влучними. Адже таке спонтанно не стріляє в голову, чи не так? Цей вислів звучав так, ніби він над ним працював. Либонь, сидів довгими вечорами в своєму наметі, шукаючи в словнику короткі слова на V, припасовуючи їх… Veni, vermini, vomui — прийшов, налигався, виблював? Visi, veneri, vamoosi — погостював, підчепив сороміцьку хворобу, втік? Яким же було полегшення, коли він придумав ці три короткі вдалі слова. Він, мабуть, спочатку їх придумав, а тоді подався завойовувати чийсь край. 

Ваймз навмання розгорнув книгу. 

«Завжди корисно протистояти ворогу, готовому загинути за свою землю, — прочитав він. — Це означає, що у вас на