Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

— Ха! 

— Біп-біп-біп-дз… 

Ваймзова рука хляснула по коробочці. 

— Га? Що? 

— Третя година п’ять хвилин. Розмова з капралом Малодупко про зниклого сержанта Колона, — невдоволено промовив бісик. 

— Я ні про що таке не домо… Хто тобі сказав?.. Хочеш сказати, що у мене зустріч, і я про це не знаю? 

— Саме так. 

— А ти тоді звідки знаєш? 

— Ви мені звеліли бути в курсі. Минулої ночі, — нагадав бісик. 

— Ти в змозі повідомляти мені про зустрічі, про які я не знаю? — не повірив Ваймз. 

— Це однаково зустрічі, просто неанонсовані, — мовив бісик. — Вони існують, якщо так можна висловитись, у фазовому просторі зустрічей. 

— Що це збіса означає? 

— Дивіться, — терпляче мовив бісик, — У вас у будь-який час може бути зустріч, правильно? Відтак, всі зустрічі існують потенційно… 

— Як це? 

— Будь-яка конкретна зустріч спричиняє колапс хвильової форми, — сказав бісик. — А я всього лише обираю найімовірнішу з проєктованої матриці. 

— Ти вигадуєш, — не повірив Ваймз. — Якби це була правда, то з хвилини на хвилину… 

Хтось постукав у двері. Це був ввічливий, обережний стук. 

Ваймз не зводив очей із насмішкуватого бісика. 

— Це ви, капрале Малодупко? — запитав він. 

— Саме так, сер. Сержант Колон прислав голуба. Я подумала, вам слід це побачити, сер. 

— Заходьте! 

Вона поклала на стіл невеличкий згорток паперу. Там писало: 

Став добровольцем Надзвичайно Важливої Місії. 

Ноббі теж зі мною. Після цеї халтурки нам поставлють памятники. 

П. С. Хтось, чиє ім’я я не можу назвати, каже, шо ця записка самознищиться через п’ять секунд, йому шкода, шо в нього не знайшлося для цього кращих хімікатів… 

Папір почав скручуватись по краях, а тоді звіявся в їдкому клубі диму. 

Ваймз витріщився на маленьку гірку попелу, що залишилась по ньому. 

— Гадаю, нам дуже пощастило, що вони не підірвали голуба, сер, — сказала Смішинка. 

— Що вони в біса затіяли? Гаразд, я не маю коли бігати за ними. Дякую, Смішинко. 

Ґноминя відсалютувала і вийшла. 

— Збіг, — мовив Ваймз. 

— Ну, добре, — сказав бісик. — Біп-біп-біп-дзинь! Третя п’ятнадцять дня, Екстрена Зустріч із капітаном Морквою. 

То був циліндр з двома загостреними кінцями. На одному кінці звуження мало доволі складну конструкцію, циліндр звужувався все меншими й меншими кільцями, що накладалися одне на одне, і все це закінчувалося великим риб’ячим хвостом. У просвітах між металом виблискувала навощена шкіра. 

З іншого кінця корпусу стриміла довга загострена різьба, що неабияк скидалася на ріг єдинорога. 

Вся ця конструкція була встановлена на абияк зробленому візку, який і собі котився парою залізних рейок, що зникали в чорній воді в дальньому кінці елінгу. 

— Мені нагадує величезну рибину, — сказав Колон. — З бляшанки. 

— З рогом, — докинув Ноббі. 

— Воно ніколи не попливе, — заявив Колон. — Видно, де ви припустились помилки. Всім відомо, що метал тоне. 

— Це не зовсім так, — дипломатично заперечив Леонард. — І хай там як, а цей човен створений, щоби затонути. 

— Що? 

— На жаль, привести його в дію завдало мені найбільше клопотів, — мовив Леонард, видряпуючись по складаній драбині. — Я думав про весла і навіть своєрідний гвинт, а тоді мене осяйнуло: дельфіни — якраз те, що треба! Вони надзвичайно прудкі, при цьому докладають мінімум зусиль. Але то в океані, звісно, а в наших водах водяться хіба що лопатоносі дельфіни. Сполучна тяга дещо тугувато йде, але мені виходило незле розігнатися. Педалювання теж виснажує, але втрьох ми зможемо досягти неабиякого прискорення. Дивовижно, на що здатна людина, наслідуючи природу, от би мій літальний досв… Ох, де ви поділися?.. 

Важко було визначити, яку частину неабиякого прискорювального характеру намагалися зімітувати вартові, але саме ця частина застрягла в дверному отворі. 

Вони перестали борсатись і почали задком пропихатися в кімнату. 

— А, сержанте, — озвався лорд Ветінарі, поставши перед ними. — І капрале Ноббс. Леонард вам усе пояснив? 

— Як ви можете просити нас сісти в цю штуковину! Це самогубство! — заявив Колон. 

Патрицій підніс до уст руки шпилем, наче в молитві, і задумливо втягнув повітря. 

— Ні. Ні, думаю, ви помиляєтеся, — сказав він врешті, ніби розгадавши якусь складну метафізичну головоломку. — Я вважаю, що вирушити вплав на цій штуковині, цілком імовірно, доблесна справа, яку буде винагороджено відповідним чином. Наважуся навіть заявити, що справжнім самогубством буде не поплисти на ній. Але я з повагою поставлюсь до вашої думки. 

Лорд Ветінарі не був кремезним чоловіком і останнім часом пересувався з допомогою ціпка з чорного дерева. Ніхто не міг згадати, чи взагалі колись бачив його зі зброєю, і спалах такого незвичного для сержанта Колона прозріння підказав йому, що ця думка геть не тішить. Подейкували, що він проходив вишкіл у Школі Найманців, але ніхто не пригадував, яку зброю він вивчав. Ветінарі вивчав мови. І зненацька, коли він стояв перед тобою, цей шлях не здавався таким вже легким. 

Сержант Колон відсалютував, що ніколи не зайве в таких критичних ситуаціях, і прокричав: 

— Капрале Ноббс, чому ти не в… металевій рибній штуковині, яка тоне? 

— Сержанте? 

— Ну ж бо, піднімайся східцями, хлопче… гоп, гоп, гоп… 

Ноббі видерся драбинкою вгору і зник. Колон знову відсалютував. По тому, як він чітко салютував, часто можна було визначити рівень його стривоженості. Цієї миті він міг різати рукою хліб. 

— Готові відчалювати, сер! — прокричав він. 

— Так тримати, сержанте, — відповів Ветінарі. — Ви демонструєте саме ті особливі якості, які я шукав… 

— …Чуєте, сержанте, — долинув металевий голос із риб’ячого черева, — тут стільки ланцюгів і шестерень. А це для чого? — величезне свердло, що стирчало спереду штуковини, почало зі скрипом обертатися. 

З-за рибини визирнув Леонард. 

— Гадаю, нам усім слід залізти всередину, — сказав він. — Я запалив свічку, яка догорить і перепалить шнур, який вивільнить ваги, які витягнуть підпірки. 

— Е… як ця штуковина називається? — запитав Колон, піднімаючись драбиною вслід за Патрицієм. 

— Ну, оскільки це човен, що занурюється під воду, я завжди називав його Безпечний-Пристрій-Що-Йде-Під-Воду, — мовив Леонард позаду нього[18]. — Але частіше я називаю його просто Човен. 

Він розвернувся і захряснув за собою кришку. 

За мить в елінгу почувся важкий звук засувів, що увійшли в свої пази. 

Свічка догоріла і перепалила шнур, який вивільнив ваги, а ті витягли підпірки, і Човен, спершу повільно, зісковзнув рейками у темну воду, що за якусь мить в’язко його поглинула. 

Ніхто не помітив Анґву, яка риссю бігла трапом угору. Вона знала, що важливо почуватись як удома. Нікому не було діла до великого собаки, який поводився так, ніби знав, куди іде. 

Люди тупцяли на палубі, як це властиво тим, хто не є моряками, і, опинившись на борту корабля, не знають, що робити, чи де їм цього робити не варто. Найбільш стоїчні розбили таборці, позначаючи клунками та одежинами крихітні острівці приватної власності. Вони нагадували Анґві двоколірні стічні труби та з мікроскопічною точністю окреслені хатні кордони в провулку Обдирайлівка — ще один варіант креслення рубежів. Це Моє, а це Твоє. Вторгнешся на Моє, і Своє отримаєш. 

Обабіч дверей до кают стояло двійко вартових. Ніхто не сказав їм не пускати псів. 

Запахи вели вниз. Анґва чула запах інших псів і різкий аромат гвоздики. В кінці вузенького коридора були привідчинені двері. Вона штовхнула їх носом і роззирнулась довкола. По