Читати книгу - "Незакінчена історія, Alana Nesta"

- У сенсі?

- Ну, коли мені було 16, я побачила фільм «Від світанку до заходу сонця» і блискучого Джорджа Клуні. Це спонукало мене прочитати книги - про вампірів. Так я і наткнулась на Енн Райс.

- Зрозуміло, тепер твоя черга.

- О, яку книгу ти перечитуєш час від часу? Яка книга змусила тебе заплакати? Я побачила, що останнє питання йому не сподобалося. Він довго мовчав, наче підбираючи слова.

-Почну, мабуть, відповідати з другого питання. Книга, яка мене змусила, мабуть, майже заплакати, це «Щоденник Анни Франк».

Я кивнула, розуміючи, про що він казатиме. Це справді жахливий період історії людства.

– По мені вдарило ще й те, що десь за півроку, як я прочитав цю книгу я потрапив до Аушвіца. І бачив ту гору взуття за склом.

Ми замовкли, ніби віддаючи борг пам'яті людям, яких убили лише тому, що хтось вирішив, що вони не повинні жити.

- Книга, яку я іноді перечитую. Це книга з дитинства "Маленький принц".

- Маленький принц? - Здивовано перервала його я. - Але чому?

- Бо вона геніальна. У цій книзі кожен бачить те, що є в ньому. Коли б ти її не прочитав, ти знаходиш щось нове, втрачене тобою до цього. Ти теж любиш Маленького принца?

- Так.

- За що?

- Мабуть, через ту точність, якою Екзюпері зміг передати основні характери людей: і в самозакоханій Розі, яка так дратує, можна побачити багатьох дівчат сучасності, і в мудрому королі, і у фіналісті..., але найбільше вражає сам маленький принц, своєю пронизливою щирістю, вірою в досконалість, він прорікає дорослі істини, з такою дитячою безпосередністю, що дивуєшся, як ти до цього не додумалася.

- А, які книги ти перечитуєш?

- Це вже четверте питання. - Усміхнувшись сказала я, склавши руки на грудях.

- Каюсь, але ти так цікаво розповідаєш. Я відповім на будь-які запитання, потім.

- Будь-які? - він кивнув головою.

- Добре, їх кілька, це Прощавай зброя, Лайно та Видозмінений вуглець.

- Якийсь дивний перелік.

- І що ж в ньому дивного?

- Бо вони зовсім різні, що ж ти в них знайшла?

– Це вже третє питання. І оскільки вже майже 10, я змушена припинити нашу розмову і викликати таксі, оскільки мені час додому. Насправді мені дуже хотілося залишитись і продовжувати це дивну розмову, але я пересилила себе.

– Я відвезу.

- Не варто. – відповіла я, набираючи номер таксі, а після того, як замовлення прийняли почала збиратися намагаючись не дивитися на нього.

- До речі, ти обіцяв відповісти на будь-яке моє запитання. Нагадала я, коли він допомагав одягнути мені пальто.

- Так, - він обережно повернув мене до себе, - обіцяв.

- Тоді, як довго ти збираєшся вдавати, що бачиш мене вперше? - Я нарешті задала те питання, яке мучило мене весь вечір.

Він уважно дивився мені в вічі, продовжував тримати за плечі.

- Поки ти не пізнаєш мене. – сумно посміхнувшись, відповів він.

Дзвінок телефону змусив мене підстрибнути.

- Приїхало таксі, тобі час, - так само зтиха промовив він, відчиняючи двері. Він провів мене до таксі, не знаю чому мої ноги так тремтіли, що здавалось, що я зараз впаду.

У таксі, я намагалася зрозуміти, що він мав на увазі – пізнаю його, тобто сенсі згадаю, але як же я з ним не була знайома до сьогоднішнього дня, чи в сенсі дізнаюсь, який він? Маячня. Весь вечір, якась маячня.

Кінець