Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Я лише хотіла бути дурнем янкі2. Розмовляти англійською без акценту. Сховатися від минулого. Я прагнула стати своєю, боялася, що минуле може поглинути мене, тому щосили працювала над тим, аби тримати свій біль усередині. Тоді я ще не знала, що своїм мовчанням та прагненням прийняття через страх я лише намагалася втекти від минулого. Що коли я не дивилася собі та своєму минулому в обличчя, я все одно не була вільною. Я ув’язнювала свою таємницю, а моя таємниця ув’язнювала мене.

Кататонічний капітан, що нерухомо сидів на моєму дивані, нагадав мені, про що я колись дізналася: коли ми ховаємо наші таємниці та історії якнайглибше, вони стають нашою травмою, нашою в’язницею. Ми не зменшуємо наш біль, навпаки — відмовляючись від можливості його прийняти, ми зводимо собі цегляні мури та сталеві паркани. Коли ми не дозволяємо собі журитися за втраченим, не лікуємо ран, не засмучуємося через зневіру, ми дозволяємо їм лишатися в нашому житті. Свобода полягає в тому, аби прийняти все, що сталося. Свобода — це мати мужність зруйнувати в’язницю, цеглину за цеглиною.

* * *

Боюся, погані речі стаються з усіма. І ми не можемо цьому зарадити. Подивіться у своє свідоцтво про народження — невже там написано, що життя буде легким? Авжеж ні. Але чимало з нас застрягли у своїй травмі та тузі без можливості жити на повну. Саме це ми можемо змінити.

Нещодавно, чекаючи на свій рейс додому до Сан-Дієго в міжнародному аеропорту Кеннеді, я сиділа та спостерігала за обличчями незнайомих людей, що проходили повз. Мене глибоко вразило те, що я побачила. Нудьгу, злість, напруження, бентегу, замішання, безсилля, зневіру, печаль і — що лякає найбільше — порожнечу. Так мало радості та сміху навколо — мене це неабияк засмутило. Навіть найтемніші моменти нашого життя дають нам можливість сподіватися, тішитися та радіти життю. Будь-який прояв життя — це все одно життя. Яким би воно не було болісним чи сповненим стресу. Чому ми так часто маємо докладати зусиль, аби відчути себе живими, або відмовляємо собі в тому, аби жити на повну? Чому так складно оживити своє життя?

Якби ви поцікавилися в мене, який діагноз серед моїх пацієнтів найпоширеніший, то я б не сказала, що це депресія чи посттравматичний стресовий розлад, хоча це й були часті випадки серед тих людей, яких я знала, любила, яким допомагала звільнитися. Ні, я б сказала, що це зголоднілість. Ми зголоднілі за визнанням, увагою, любов’ю. Зголоднілі за свободою прийняти життя та пізнати себе й бути самими собою.

Завдяки власному пошуку свободи та рокам досвіду ліцензованої клінічної психологині я впевнена, що страждають усі. Але не обов’язково в ролі жертви. Існує різниця між тим, аби бути в ролі жертви та зазнавати насилля. Скоріше за все, ми всі в той чи інший спосіб зазнавали насилля. У якийсь спосіб ми зазнавали страждань, лиха чи образ через обставини, людей або установи, на які не мали впливу. Таке життя. Це насилля. Воно приходить ззовні. Сусідський покидьок, начальник, що лютує, партнер, що ображає, коханець, що зраджує, закон, що зневажає, нещасний випадок, що призводить до лікарні.

Роль жертви, навпаки, йде зсередини. Ніхто не може зробити з вас жертву, крім вас самих. Ми стаємо жертвою не тоді, коли з нами щось стається, але коли ми самі обираємо триматися за кривду. Ми формуємо розум жертви — коли наш спосіб мислення та існування стає жорстким, звинувачувальним, песимістичним, застряглим у минулому, нездатним відпускати, каральним, виходить за межі здорового глузду. Обираючи ув’язнення в ролі жертви, ми стаємо своїми ж тюремниками й тюремницями.

Хочу дещо дуже чітко пояснити. Коли я говорю про жертв та вцілілих, я не засуджую жертв — чимало з них не отримали жодного шансу. Я не можу звинуватити тих, кого відправили прямо до газової камери, або тих, хто помер на своїй койці, і тих, хто потрапив за огорожу з електричного колючого дроту. Я сумую за всіма, кого прирекли на насилля та знищення. Я живу, аби допомогти іншим віднайти свої можливості та мужність, зазирнувши в обличчя своєму лиху.

Також хочу зазначити, що немає ніякої ієрархії страждань. Ніщо не робить мій біль меншим або більшим за ваш. Немає шкали, на якій ми можемо встановити умовну важливість туги однієї людини порівняно з тугою іншої. Люди кажуть мені: «Зараз у мене тяжкі часи, але я не маю права скаржитися, бо це ж не Аушвіц». Таке порівняння призводить до применшення та знецінення власних страждань. Ми маємо цілком і повністю приймати те, що з нами сталося та відбувається зараз, аби мати змогу зцілятися й розквітати. Якщо ми применшуємо наш біль або караємо себе за почуття розгубленості, ізольованості чи страху через зміни в нашому житті, якими б незначними ці труднощі не здавалися іншим, ми обираємо роль жертви. Ми не бачимо вибору, що постає перед нами. Ми засуджуємо себе. Я не хочу, аби ви, почувши мою історію, сказали: «Мої страждання менш вагомі». Я хочу, аби ви почули мою історію та сказали: «Якщо їй вдалося зцілитися, то я зможу також».

Одного ранку я приймала двох пацієнток, одну за одною, обидві мами, трохи за сорок. Донька однієї з них помирала через гемофілію. Більшість часу впродовж нашої зустрічі вона плакала, запитуючи, чому Бог забирає життя в її дитини. Мені було так боляче за неї — вона цілком присвятила себе догляду за донькою та була спустошена втратою, якої мала незабаром зазнати. Вона була розлючена, у розпачі, не певна, чи зможе витримати цей біль.

Моя наступна пацієнтка щойно прибула із заміського клубу, а не з лікарні. Вона також плакала впродовж усієї години. Вона була засмучена через те, що її «кадилак», який щойно доставили, був не того відтінку жовтого, який вона замовляла. Якщо дивитися поверхово, її проблема здавалася дріб’язковою, особливо на тлі туги за дитиною, що помирає, моєї попередньої пацієнтки. Та я досить добре знала її, аби розуміти, що сльози розчарування через помилковий жовтий колір її нової автівки — то насправді сльози розчарування через значно серйозніші речі в її житті, які не виправдали її сподівань: через самотність у шлюбі, через сина, якого погнали з чергової школи, через занедбану кар’єру, яку вона покинула, аби якнайбільше свого часу присвятити чоловіку та синові. Часто незначний розпач у