Читати книгу - "Все те незриме світло"

необробленого діаманта. Їхній найталановитіший різьбяр шліфував його вісімдесят днів, а коли закінчив, камінь став яскраво-блакитний, блакитний, мов тропічні моря, але в центрі мав трохи червоного, ніби полум’я в краплі води. Султан наказав оздобити діамантом принцову корону, й розказували, що коли молодий принц сидів на троні й на нього падало сонце, то камінь сяяв так яскраво, що на нього неможливо було дивитися, здавалося, наче сам принц зникав серед світла.

— А ви певні, що це правда? — запитала дівчинка.

— Цить! — шикнув хлопчик.

— Камінь назвали «Море полум’я». Хтось вірив, що принц став божеством, що доки в нього є цей камінь, його неможливо вбити. Але почало відбуватися дещо дивне: що довше принц носив свою корону, то більше його зраджувала удача. За місяць він утратив двох братів: один утонув, а іншого вкусила змія. За півроку його батько помер від хвороби. Та й до всього ще й султанові розвідники повідомили, що на сході збирається величезна армія. Принц зібрав разом батькових дорадників. Усі сказали, що він має готуватися до війни, всі, крім одного, священика, який переповів свій сон. У цьому сні богиня землі повідомила його, що зробила «Море полум’я» в подарунок своєму коханцеві, богові моря, й послала прикрасу йому річкою. Але коли річка висохла й принц узяв камінь, богиня розгнівилася. Вона прокляла діамант і кожного, хто ним володітиме.

Діти нахиляються вперед, а з ними й Марі-Лор.

— Прокляття було таке: володар каменя житиме вічно, але, доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя.

— Житиме вічно?

— Але якщо володар викине камінь у море, доставивши його тому, кому він призначений, богиня зніме прокляття. Отож принц, тепер уже султан, думав три дні й три ночі й урешті вирішив залишити камінь у себе. Камінь урятував його життя, він думав, що той робив його незнищенним. Він наказав відрізати священикові язика.

— Ой! — вигукнув найменший хлопчик.

— Оце він дарма, — сказала найвища дівчинка.

— Прийшли загарбники, — продовжив доглядач, — і зруйнували палац, убили всіх, кого знайшли, а принца ніхто ніколи більше не бачив, і за двісті років ніхто більше нічого про «Море полум’я» не чув. Хтось казав, що діамант порізали на багато менших каменів, хтось — що він досі в принца, а принц тепер у Японії чи Персії, що він скромний фермер, який, здається, не старішає.

Отож камінь випав з історії. Допоки одного дня, коли французькому торгівцеві коштовностями, під час його подорожі на голкондські шахти, що в Індії, не показали величезного діаманта у формі груші. Сто тридцять три карати. Майже ідеальна прозорість. Великий, як голубине яйце, писав він, і блакитний, як море, але із язиком полум’я всередині. Він відлив копію каменя й відправив її схибленому на коштовностях герцогові в Лотарингію, попередивши того про чутки щодо прокляття. Але герцогові страшенно захотілося того каменя. Отож торговець привіз його у Європу, і герцог приладнав камінь до головки свого ціпка й носив його скрізь із собою.

— Ой-ой.

— За місяць герцогиню спіткала хвороба горла. Двоє їхніх улюблених слуг упали з даху й зламали шиї. А тоді загинув герцогів єдиний син. Нещастя сталося, коли той катався на коні. Хоча всі казали, що сам герцог ще ніколи не мав такого доброго вигляду, він став боятися виходити з дому, приймати відвідувачів. Урешті він так повірив у те, що його камінь був тим самим проклятим «Морем полум’я», що попросив короля заховати його у своєму музеї, за умови, що камінь замкнуть у спеціальному склепі й той склеп не відчинятимуть двісті років.

— І?..

— І минуло сто дев’яносто шість років.

Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.

— А нам можна подивитися?

— Ні.

— Навіть не можна відчинити перші двері?

— Ні.

— А ви його бачили?

— Не бачив.

— Тоді звідки вам знати, що він справді там?

— Треба вірити історії.

— А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

— За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

Діти зойкають.

— А всі ці двері тут — щоб захищати діамант від злодіїв?

— Можливо, — відповідає гід і підморгує, — вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.

Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.

Марі-Лор знімає окуляри і світ втрачає форму.

— А чому б, — цікавиться вона, — просто не взяти діаманта і не викинути його в море?

Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.

— Коли востаннє, — зауважує один зі старших хлопчиків, — ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.

Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.

— Добре розважилася, ma chérie?[5]

Маленький брунатний хатній горобчик злітає з балок і сідає на кахлі навпроти неї. Марі-Лор простягає розкриту долоню. Горобчик нахиляє голову, роздумуючи. А тоді летить геть.

За місяць вона зовсім втрачає зір.

Цольферайн

Вернер Пфенніг зростає за п’ятсот кілометрів на північний схід від Парижа, у німецькому місті, яке зветься Цольферайн — вугільновидобувному комплексі за Ессеном площею півтори тисячі гектарів. Це земля криці, земля антрациту, повна дірок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами й голі дерева стоять на купах жужелиці, як скелети, що тягнуть руки з підземного світу.

Вернер і його молодша сестра, Юта, виховуються в дитбудинку, двоповерховому сиротинці з клінкерної цегли по Вікторіяштрассе, кімнати якого наповнені кашлем хворих дітей, плачем новонароджених і пошарпаними валізами, у яких дрімають останні речі померлих батьків: заштопані сукні, потемніле весільне столове приладдя, вицвілі фотографії татів, яких проковтнули шахти.

Вернерові найперші дитячі роки найголодніші. Перед воротами Цольферайна чоловіки б’ються за роботу, курячі яйця продають за два мільйони марок штука, ревматична лихоманка нападає на сиротинець, мов вовк. Немає ні масла, ні м’яса. Про фрукти залишається тільки згадувати. Деколи увечері, у найгірші місяці, все, чим директриса може нагодувати десяток сиріт, — це коржики з гірчиці й води.

Але семирічний Вернер, здається, цього не помічає. Він замалий для свого віку, має відстовбурчені вуха, говорить високим, милим голоском, і люди зупиняються подивитися на його біляве волосся — кольору снігу, молока, крейди. Кольору, якому бракує кольору. Щоранку він зашнуровує черевики, напихає під пальто газет, щоб захиститися від холоду, й вирушає досліджувати світ. Він ловить сніжинки, пуголовків, жаб, що впали в сплячку; випрошує хліб у пекаря, який не має кому його продати; часто з’являється на кухні зі свіжим молоком для малюків. Він і сам щось майструє: паперові