Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Звісно, що він збирався туди, бо більше тут нічого і немає. Напевне, він був одним із шести допоміжних працівників, яких наймають у ресторан перед святкуванням Різдва.　

— Ви гості з Німеччини, так?　

— Так, пак, кадилак, кадеріла, була, шнак, — сказав Еш. Чи це був Джейден. Вони були абсолютно однакові.　

Хлопець кивнув так, ніби це все пояснювало. Він відкрив двом малим задні дверцята. Про всяк випадок я відпустила їхні капюшони лише тоді, коли вони вже були пристебнуті.　

— Отак! Ну нарешті справилися. — 3 полегшенням я зачинила дверцята і вдячно посміхнулася хлопцеві. — Функція блокування дверцят! Найкращий винахід після друкарського верстата.　

— Твої брати полюбляють тікати, еге ж?　

— О, та це не мої брати. Я не гість готелю, я практикантка, і сьогодні мій перший день по догляду за дітьми. — Я розсміялася. — Не найкращий мій перший день, наскільки ти зрозумів. Я і діти — не найліпше поєднання. Чесно кажучи, в пральні мені сподобалося більше, незважаючи на те, що я першого ж дня там попеклася біля прасувальної машини. А ще зіпсувала серветку з монограмою. — Зазвичай я не така балакуча з незнайомцями, але це, мабуть, через пережитий переляк і справжню радість, що залишилася живою. Окрім того, обличчя хлопця вселяло довіру. — Тільки нікому не розказуй, що цих дітей під моїм наглядом ледь не переїхали, окей? Інакше мене звільнять. — Я скинула рукавичку і простягнула йому свою руку. — Я, до речі, Фанні, Фанні Функе. — Ще трохи, і я б додала «з Ахіма біля Бремена, що кинула школу», так сильно в’їлись мені коментарі Дона Буркгарта-молодшого.　

— Бен. — Він узяв мою руку й потиснув. Видно, мій словесний потік його трішки розслабив, бо тепер він усміхнувся. — Бен Монфор.　

— О, як кумедно, — сказала я. — У власників готелю теж прізвище Монфор. Роман і Рудольф Монфор. Вони брати…　

О Боже! О! Боже! Я перелякано витріщилась на нього. — Будь ласка, будь ласка, скажи, що ти їм не родич. Бен винувато стенув плечима.　

— Мені прикро, — сказав він.

2

Мені теж було прикро. Чи краще сказати: я зробила собі прикро. І то дуже. Наче все й без того не було достатньо погано. Вилетіла на дорогу з двома дітьми дошкільного віку, яких довірили під мою опіку. І, звичайно, той, хто нас заледве не переїхав, мусив бути не ким іншим, як сином власника готелю.　

Поки я, вражена, обходила машину, щоб сісти на місце біля водія, вирішила ще раз проаналізувати свій словесний шквал. Чудово — для мого звільнення я подала йому на срібному тарелі дві причини в білих капюшонах разом із зіпсованою серветкою з монограмою. Але ж могло бути й гірше, якби я, приміром, сказала: «Монфор — як у власників готелю? Рудольф і Роман, чи як я їх зву: Безвольний Руді й Дратівливий Роман».　

На передньому сидінні лежала паперова торбина, повна моркви, яку я взяла на коліна перед тим, як усістися.　

Бен, певно, був сином Дратівливого Романа, старшого з братів. Я знала, що він має сина від першого шлюбу, який жив зі своєю матір’ю в Цюриху, але я собі уявляла скоріше маленького хлопчика, а не майже дорослого чоловіка. Безвольний Руді не мав сім’ї, він жив самотньо в маленьких апартаментах під дахом на шостому поверсі готелю. Деніс із рецепції розповідала мені, і це всім було відомо, що він у молодості за трагічних обставин втратив своє велике кохання і відтоді жив як монах. Які саме це були трагічні обставини, Деніс, на жаль, не знала, проте ця історія добре пасувала безсилій, нахиленій уперед поставі Рудольфа Монфора і його стурбованому погляду. Але він завжди привітно кивав при зустрічах і обдаровував кожного своєю сумовитою посмішкою.　

Посмішка ж його брата Романа була зарезервована виключно для гостей готелю. Працівників він у кращому випадку не помічав, у гіршому — шпетив, інколи навіть із дріб’язкових причин.　

До цього він мене навмисне ігнорував, але я вже з вересня з острахом чекала на день, коли стану жертвою одного з його нападів люті.　

Можливо, цей день настав сьогодні. Якщо Роман Монфор лаяв людей по чверть години за пляму від зубної пасти на уніформі та звільнив працівника, бо той кидав недопалки перед чорним входом, то що він зробить із тим, хто жбурнув дітей його гостей під колеса машини його сина?　

Поки Бен заводив машину, я розглядала його. Певну сімейну схожість заперечити було неможливо: блакитні очі, високе чоло, виразний ніс, вольове підборіддя, густе каштанове волосся — все, як у батька. Тільки молодший. І миліший. Навіть у профіль його лице викликало довіру.　

Незважаючи на це — чи, краще сказати, саме через це — обережність не завадить. Я б остерігалася вважати його безневинним тільки через миле обличчя. Він усе ще міг видати мене своєму татові. Як відомо, яблуко від яблуні недалеко падає…　

Можливо, він забув, що саме тільки-но трапилося, коли я вплутала його в цю кумедну розмову? Я зашаруділа пакетом із морквою.　

— Дуже завбачливо з твого боку прихопити кілька сніговикових носів. Сьогодні ж увечері повинен випасти свіжий сніг.　

Він тут же усміхнувся у відповідь.　

— Ці сніговикові носи — для Вешді й Бежді.　

Ох, матінко, він ускладнював мені завдання залишатись обережною і недовірливою. Тепер, виявляється, він ще й тварин любить!　

Вежді й Бежді були готельними кіньми. Довірливі ваговози породи Норікер, повні клички яких були «Величний жест» і «Біла жилетка». Улітку вони зазвичай гарцювали альпійськими луками, розвіваючи на вітрі свої світлі гриви та псуючи таким чином типовий альпійський пейзаж плюшевим коровам із дзвінками на шиях. Узимку ж тягали (нібито із захопленням) старомодні сани, які старий Стакі натирав для гостей до дзеркального блиску. Я все ще сподівалася, що практика передбачатиме також і певний час у стайні, бо Вежді й Бежді були найдружелюбнішими конями зі всіх відомих мені до цього.　

— Ох, оце вони зрадіють, — сказала я. — Старий Стакі прописав їм дієту, бо вони нібито занадто розтовстіли в стайні. — Можливо, в цьому була десь і моя провина, бо я час від часу приносила їм банани, які вони так люблять. Тепер вони і мене люблять. Вони завжди радісно форкали, тільки-но я заходила до стайні. 1 я завжди почувалася нікчемно, коли нічого для них не мала. — Вони