Читати книгу - "Море пам'ятає , Шепіт Оповідачки"

Минуло багато років.  

Едвард більше не був тим молодим мрійником, який шукав відповіді серед хвиль. Його волосся почало сріблитися, а очі вже не світилися тією наївною вірою в чудеса, що колись керувала його серцем.  

Він мав дружину, теплий дім, дітей, які з захватом слухали його розповіді про далекі мандри. Його життя було спокійним, впорядкованим — таким, яким його бажає більшість людей.  

Але кожного припливу, коли місяць високо зависав у небі, він ішов до моря.  

Тієї ночі вітер був м’яким, а хвилі — спокійними. Едвард стояв на тому самому березі, де багато років тому зустрів її, і вдивлявся у темну гладь води. Його серце більше не стискалося болем, як колись. Тепер він знав: те, що вони мали, не можна забрати, не можна забути.  

Він заплющив очі. І тоді почув.  

Тихий, майже нереальний спів піднімався з глибини, розчиняючись у шумі прибою. Голос, що колись шепотів йому слова кохання, тепер звучав для нього крізь роки, не змінившись ані на мить.  

Мелісса.  

Вона все ще співала для нього.  

Едвард не знав, чи це просто вітер грається з його спогадами, чи вона дійсно була там, серед темних хвиль, спостерігаючи за ним. Але він відчував її.  

Він усміхнувся — легко, майже невидимо.  

— Я пам’ятаю, — тихо прошепотів він у відповідь.  

Хвиля лагідно торкнулася його ніг, ніби море відповідало йому своїм мовчазним дотиком.  

І цієї миті він знав: що б не сталося, де б він не був, вона завжди чекатиме його тут, у глибинах океану, серед співу вічних хвиль...
 

Кінець